Книги Якова - Ольга Токарчук
Ксьондз переступає високий поріг і цілком занурюється в теплий запах прянощів. Ненадовго завмирає, доки очі звикають до напівтемряви: світло проникає сюди крізь невелике віконце, яке до того ж заставлене вазонами.
За прилавком стоїть підліток, якому лише засіявся вус. У нього повні губи, які спершу тремтять, коли на порозі з’являється ксьондз, а згодом намагаються вимовити бодай якесь слово.
— Як тебе звати, хлопче? — сміливо питає ксьондз, аби показати, як упевнено він почувається в цій темній низькій крамничці, і заохотити підлітка до розмови, але той мовчить.
— Quod tibi nomen est?[12] — повторює він офіційно, але латина, яка мала б допомогти порозумітися, раптом звучить надто урочисто, неначе він сюди прийшов здійснювати екзорцизми — як Христос у Євангелії від св. Луки, де той із тим самим питанням звертається до біснуватого. Хлопчина лише ширше витріщає очі й повторює «бг, бг», а потім вшивається до заднього приміщення, зачепивши дорогою в’язку часнику, що висить на цвяшку.
Ксьондз повівся нерозумно: марно сподіватися, що тут розумітимуть латину. Він критично оглядає себе: з-під плаща визирають чорні волосяні ґудзики сутани. Ось чого, мабуть, злякався хлопець — думає собі ксьондз — сутани! Він всміхається про себе, і йому згадується біблійний Єремія, який теж мало не з’їхав з глузду і лише белькотів: «Ааа, Domine Deus ессе nescio loqui!» («О, Господи, Боже, таж я промовляти не вмію»)[13].
Тепер ксьондз подумки називає хлопця Єремією. Не знає, що йому робити — той зник так раптово. Тож роззирається по крамниці, застібаючи ґудзики плаща. Це ксьондз Пікульський його намовив сюди прийти, і він послухався, але зараз це вже не здається хорошою ідеєю.
Ніхто не заходить знадвору, за що ксьондз подумки дякує Богові. Це була б досить химерна картина: католицький ксьондз, рогатинський декан, у єврейській крамниці чекає, доки його обслужать, наче якась проста міщанка. Радив йому ксьондз Пікульський піти до ребе Дубса у Львові, і він пішов, але старому Дубсові, мабуть, уже набридли католицькі священники, які розпитують його про книжки. Був неприємно здивований проханням і не мав того, що отця Бенедикта найбільше цікавило, — або вдавав, що не має. Лише крутив головою з уважним, ґречним виразом обличчя й прицмокував. А коли ксьондз запитав, хто йому може допомогти, Дубс почав махати руками і відвернувся, немовби хтось стояв за його спиною: це означало, що не знає, а якби й знав, то не сказав би. Потім ксьондз Пікульський пояснив йому, що йдеться про єврейські єресі, і хоч вони самі вихваляються, нібито єресей у них нема, для цієї єдиної роблять якийсь виняток і щиро її ненавидять, не загортаючи в папірці.
Врешті Пікульський порадив йому піти до Шора. Великий будинок із крамницею на ринку. При цьому глянув на ксьондза якось скоса, іронічно. Чи, може, йому лише так здалося? Можливо, треба було домовлятися про ті єврейські книжки через Пікульського? Хоч отець декан його й недолюблює. Зате не довелося б зараз тут соромитися й пітніти. Але ксьондз упертий і пішов сам. Було й ще дещо немудре в усій тій справі — невеличка гра слів. Хто подумав би, що такі речі мають вплив на світ? Ксьондз старанно працював над одним фрагментом Кірхера, де йшлося про велетенського вола Шоробора. І може, саме подібність слів — Шор і Шоробор — привела його сюди. Дивними є діла Господні.
Але де ж ті славетні книги, де та постать, що викликає повагу і ляк? Звичайна собі крамниця, а власник же, кажуть, є нащадком славетного рабина й мудреця, шанованого Зальмана Нафталі Шора. А тут — часник, трави, глечики зі спеціями, банки та баночки, всередині — всілякі приправи: товчені, мелені, а деякі ще у своєму природному вигляді, як-от ці палички ванілі, чи квітки гвоздики, чи цілі мускатні горіхи. На полицях на сіні лежать сувої тканин — ось, мабуть, шовк і атлас, дуже яскраві, не відвести очей. Ксьондз уже подумує, чи не купити б йому чогось, але ось його зір притягує надпис «Herba the». Він уже знає, чого попросить, коли нарешті хтось до нього вийде, — трошки цього зілля, яке йому додає настрою, а це у випадку отця декана означає, що він може без утоми працювати. Крім того, ця трава покращує травлення. І ще він купив би трохи гвоздики, щоб приправити нею гаряче вино ввечері. Останні ночі були такі холодні, що змерзлі ноги ніяк не давали йому зосередитися на писанні. Він шукає поглядом якусь лавку, і враз усе починає відбуватися одночасно: з-за полиць визирає кремезний бородатий чоловік у довгому вовняному халаті, з-під якого стирчать гостроносі турецькі туфлі. На плечі накинутий тонкий темно-синій плащ. Він мружить очі, неначе вийшов із темної комірчини. З-за плеча цікаво визирає той самий Єремія, який щойно так тікав, і ще два обличчя, схожі на Єремію, рум’яні й допитливі. А біля вхідних дверей якраз спинився задиханий невисокий хлопець, точніше, молодик, бо на його обличчі вже видно виразний заріст — світлу цапину борідку. Спирається об одвірок і відхекується — видно, що біг сюди стрімголов. Зухвало свердлить отця декана поглядом і хитро всміхається, показуючи ріденькі здорові зуби. Ксьондз не певен, чи ця посмішка не знущальна. Йому більше імпонує чоловік у плащі, тож він звертається до нього якнайввічливіше:
— Пробачте, пане добродію, за це вторгнення…
Чоловік дивиться на нього напружено, але вже за мить вираз його обличчя починає змінюватися. На вустах з’являється щось схоже на усмішку. До отця декана раптом доходить, що той не розуміє ні слова. Тож декан переходить на латину, внутрішньо радіючи, що знайшов споріднену душу.
Єврей поволі переводить погляд на задиханого хлопця у дверях, а той сміливо проходить досередини, обсмикуючи темну сукману.
— Я перекладатиму, — оголошує він несподівано низьким голосом зі співучим руським акцентом і, тицяючи на отця декана пальцем, схвильовано каже, що це — справжній, найсправжнісінький ксьондз.
Отцеві деканові якось не спало на думку, що знадобиться перекладач. Він спантеличений, бо справа, що мала бути делікатною, зненацька стає публічною і сюди от-от сповзеться цілий ярмарок. Йому найдужче кортить вийти звідси в прохолодний туман, що пахне кінським гноєм. Він почувається в цій низькій кімнаті наче в облозі, — а ще той густий запах прянощів, та й знадвору вже хтось цікаво зазирає, щоб перевірити, що тут таке відбувається.
— Я хотів би поговорити з високоповажним Елішею Шором, якщо можна, — каже
