Книги Якова - Ольга Токарчук

— А родичів-християн у тебе нема?

— Та є, але далекі й не надто нами переймаються. О, а оце — мій брат Олесь.

До них підбігає хлопчик років восьми, з густими веснянками.

— Ви, отче, так за нас не тривожтеся, — весело каже Грицько. — Бог дав людині очі спереду, а не ззаду, а це означає, що людина має займатися тим, що буде, а не тим, що було.

Ксьондзові це й справді здається неспростовним доказом Божої мудрості, хоч він і не може пригадати, де саме у Святому Письмі про це написано.

— Навчися біля них їхньої мови, перекладатимеш ті книги.

— Та де там, панотче, мене до книжок не тягне. Нудно мені читати. Я торгівлею зайнявся б — оце мені до душі. Найкраще — кіньми, наприклад. А можна горілкою й пивом, як Шори.

— Ох, попереверталося тобі в голові серед них… — каже ксьондз.

— А що, хіба це гірше, ніж інші товари? Люди хочуть пити, бо життя важке.

Щось іще базікає, йдучи за ксьондзом. Отцеві деканові той хлопчина вже добряче набрид. Він стає обличчям у бік ярмарку і шукає поглядом Рошка. Спочатку біля кожушків, далі — по цілому торговищі. Але людей ще прибуло, і зараз знайти візника майже неможливо. Ксьондз вирішує сам іти до брички. Тим часом перекладач так призвичаївся до своєї ролі, що й далі пояснює щось ксьондзові, задоволений, що так багато знає. Каже, що в домі Шорів готується велике весілля, бо син Еліші (той, якого ксьондз бачив у крамниці, ніби Єремія, а насправді Ісаак) одружується з донькою моравських євреїв. Невдовзі з’їдеться вся їхня родина і ще купа родичів з Буська, Підгайців, Озерян і Копичинців, а ще зі Львова, а може, аж із Кракова, хоч пора холодна, і на думку Грицька, одружуватися краще влітку. Добре було б, — не вгаває Грицько-балакун, — якби і єгомость прийшли. А потім, мабуть, уявляє собі цю картину, бо вибухає гучним сміхом, тим самим, який ксьондзові спочатку здався знущальним. Він дає хлопцеві ґроша.

Грицько дивиться на ґрош і миттю зникає. Ксьондз ще стоїть трохи, але за мить уже пірнає в торговище, ніби в розбурхані води, і потопає в них, ідучи за смачним запахом паштетів, які хтось тут продає.

2

Про фатальну ресору та жіночу хворобу Катажини Коссаковської

У той самий час кам’янецька каштелянова Катажина Коссаковська з дому Потоцьких, а також старша дама, її супутниця, вже п’ятий день подорожують з Любліна до Кам’янця і саме в’їхали до Рогатина. За ними їдуть вози зі скринями, в яких одяг, постіль та столові прибори: якщо доведеться зупинитися в заїзді, вони матимуть свої тарілки, чашки, ножі й виделки. Хоч спеціальні посланці заздалегідь повідомляють родину та друзів про їхній приїзд, часом не вдається вчасно дістатися до безпечного й зручного нічлігу. Залишаються заїзди й корчми, де їжа буває кепською. Пані Дружбацька уже в літах і ледве дихає. Скаржиться на погане травлення — мабуть, то через те, що кожен сніданок чи обід дорогою труситься в шлунку, наче сметана в маслянці. Але печія — то не хвороба. Гірші справи з каштеляновою — відучора їй болить живіт, і вона сидить у куті карети геть знесилена, холодна, спітніла і така бліда, що Дружбацька починає побоюватися за її життя. Тож вони шукають допомоги тут, у Рогатині, де старостує Шимон Лабенцький. Він — родич каштелянової, як і кожна поважна людина на Поділлі.

Сьогодні — торговий день, і коралового кольору карета на ресорах, оздоблена м’яким золоченим візерунком, із гербом Потоцьких на дверцятах, із кучером на козлах та ескортом чоловіків у яскравих одностроях, які супроводжують екіпаж від самих міських рогаток, викликає в Рогатині справжню сенсацію. Карета раз у раз зупиняється, бо дорогу перегороджують пішоходи й худоба. Постріли з батога над головою не допомагають. Дві жінки, що сховалися в кареті, пливуть розбурханими водами багатомовного ярмаркового натовпу, наче в коштовній мушлі.

Врешті-решт карета — що й не дивно серед такого шарварку — настромлюється на якесь дишло, тріскає ресора, ця новітня зручність, через яку зараз лише клопоти, каштелянова падає із сидіння на підлогу, а її обличчя викривлює гримаса болю. Дружбацька, лаючись, вистрибує просто в болото й починає самотужки шукати допомоги. Спершу звертається до двох жінок із кошиками, але ті хихочуть і тікають, говорячи між собою по-руському, потім хапає за рукав єврея в шапці й плащі — він намагається її зрозуміти, навіть відповідає своєю мовою і показує рукою в долину, в бік ріки. Тоді знервована Дружбацька перегороджує дорогу двом статечним купцям, які саме зійшли з брички й наблизилися до збіговиська, але вони, вочевидь, вірмени, які тут проїздом. Лише похитують головами. А поряд стоять турки і дивляться на Дружбацьку дещо іронічно — принаймні так їй здається.

— Тут хоч хтось говорить польською?! — кричить вона врешті, сердита на цей натовп, на це місце, куди її занесло. Ніби одне королівство, та сама Річ Посполита, але тут якось зовсім по-іншому, ніж у Великопольщі, звідки вона приїхала. Тут якось дико, чужинські обличчя, екзотичне, кумедне вбрання, якісь латані сукмани, хутряні шапки й тюрбани, босі ноги. Хати зіщулені й маленькі, глиняні — навіть на ринку. Сморід солоду та гною, вогкий пах опалого листя.

Нарешті вона помічає низенького літнього ксьондза, геть сивого, у не надто ошатному плащі, із сумкою через плече, який дивиться на неї здивованими широко розплющеними очима. Вона хапає його за поли плаща і смикає, цідячи крізь зуби:

— Заради бога, скажіть же, де тут дім старости Лабенцького? І більше жодного слова! Про решту — мовчок!

Ксьондз перелякано моргає. Не розуміє, говорити йому чи мовчати. Може, лише показати напрямок? Жінка, яка його так безпардонно смикає, дрібна, з дещо заокругленими формами, виразними очима й чималим носом; з-під чепця їй вибилося пасмо сивуватого волосся.

— Це поважна особа, і вона тут інкогніто, — каже вона ксьондзові, вказуючи на карету.

— Інкогніто, інкогніто, — повторює ксьондз схвильовано. Виловлює з натовпу хлопчину й велить йому вести карету до дому старости. Хлопець спритніше, ніж можна було сподіватися, допомагає випрягти коней, щоб легше було завернути.

За заштореними вікнами екіпажа постогнує каштелянова Коссаковська. Слідом за кожним зойком чується соковитий прокльон.

Про кров на шовках

Шимон Лабенцький, одружений з Пелагією з Потоцьких, є далеким кузеном Катажини Коссаковської. Дружини немає вдома, вона гостює в родичів у маєтку неподалік.