Книги Якова - Ольга Токарчук
Але сьогодні потопає в тумані і вона, і капличка, і роздоріжжя. Видно лише верхів’я дерев — знак, що туман починає опадати.
— Бачите, панотче, Каська йти не хоче, — каже похмуро Рошко, коли бричка зупиняється. Рошко злізає з козлів і кілька разів розмашисто хреститься.
Потім нахиляється і вдивляється в туман, ніби у воду. З-під його ошатного червоного, хоч уже трохи побляклого кунтуша визирає сорочка.
— Я не знаю, куди їхати, — каже він.
— Як це не знаєш? Ми ж уже на рогатинському шляху, — здивовано каже ксьондз.
А проте… Він вилазить із брички й іде слідом за слугою. Разом безпорадно обходять екіпаж, витріщаючись у білість. Здається їм, ніби щось бачать, але очі, неспроможні ні за що зачепитися, починають із них кепкувати. Хто повірив би, що з ними щось таке може трапитися! Це ж наче заблукати у власній кишені.
— Тихо! — раптом каже ксьондз і піднімає палець угору, наслухаючи. Справді, звідкілясь зліва, з клубів туману, долинає слабкий шум води.
— Їдьмо за тим шумом. Це вода, — вирішує ксьондз.
Тепер вони поволі повзтимуть уздовж ріки, що має назву Гнила Липа. Вода їх вестиме.
Невдовзі ксьондз розпружується на сидінні, випростовує ноги й дозволяє зорові мандрувати морем туману. І тут-таки його охоплює мандрівна задума, бо людині найкраще міркується в дорозі. Повільно, неохоче оживає механізм його розуму, поклацують коліщата й важелі, рухаючи великі шестерні, — зовсім як у придбаному у Львові годиннику, що стоїть у сінях його плебанії; за нього ксьондз колись віддав грубі гроші. Ще мить — і пролунає «бім-бам». А може, світ народився саме з такого туману, — починає роздумувати він. Адже єврейський історик Йосиф Флавій твердить, що світ був створений восени, у час осіннього рівнодення. У цьому є сенс, адже в раю були плоди; якщо на гілці висіло яблуко, отже, напевне була осінь… Але тут-таки в його голові з’являється інша думка: хіба ж то аргумент? Невже всемогутній Бог не міг створити якісь нещасні фрукти позапланово, в будь-яку пору року?
Доїжджаючи до головної дороги, що веде до Рогатина, вони вливаються в потік пішоходів, коней і найрізноманітніших возів, що виринають з туману, наче фігурки з хліба, що їх ліплять на Різдво. Сьогодні середа, в Рогатині — базарний день, сунуть селянські підводи, навантажені мішками зі збіжжям, клітками з птицею, усілякими плодами землі. Поміж ними жваво марширують торговці найрозмаїтішим товаром: їхні прилавки, хитро складені, можна нести на плечі, наче коромисло; за мить вони заповняться кольоровими тканинами, дерев’яними іграшками, яйцями, що їх скуповують по селах за чверть ціни… Селяни ведуть кіз і корів на продаж — тварини, налякані гамором, зупиняються серед калюж і далі — ні руш. Повз них стрімко проїжджає підвода з дірявим накриттям, на ній — повно галасливих євреїв, що з’їжджаються на ярмарок до Рогатина з усіх околиць; слідом за нею протискається багата карета, якій серед цього туману й шарварку непросто зберігати гідність: світлі лаковані дверцята вже чорні від грязюки, а вираз обличчя кучера в блакитній пелерині зраджує, що він не сподівався такого гармидеру і тепер у розпачі шукає нагоди, аби звернути кудись із цього пекельного путівця.
Рошко — завзятий, його так просто на узбіччя не зіштовхнеш: він тримається правого боку і, їдучи одним колесом по траві, іншим — по дорозі, вперто рухається вперед. На його довгастому зарум’янілому обличчі з’являється якийсь приречений вираз. Ксьондз глипає на нього й згадує гравюру, яку бачив не давніше, ніж учора: на ній були зображені грішники в пеклі, і обличчя в них були такі ж, як зараз у Рошка.
— Пропускаємо єгомостя панотця. Ну, розійшлися, розійшлися! Набік, ментшн[4]! — кричить Рошко.
Перед ними виростають перші будівлі — раптово, без попередження. Певно, туман змінює відчуття відстані, бо навіть Каська, здається, цим здивована. Починає метатися, смикає дишлем, і якби не рішуча реакція Рошка та його батіг, то перевернула б бричку. Можливо, Каську перелякали іскри, що летять із багаття, а може, неспокій коней, що чекають своєї черги до коваля…
Далі — корчма, вбога й мізерна, схожа на сільську хату. Наче шибениця, стирчить журавель криниці, прорізає туман, а його верхівка губиться десь високо. Ксьондз помічає, що тут зупинилася запилюжена карета, втомлений кучер опустив голову мало не до колін і вперто сидить на козлах. Із карети ніхто не виходить. А перед нею вже стоять високий худий єврей і кілька малих дівчаток із розкуйовдженим волоссям. От і все, що встигає зауважити отець декан, бо туман поглинає все довкола; кожна картина, кожен епізод тане в ньому, наче сніжинка в теплі.
Ось і Рогатин.
Він починається з глиняних мазанок під великими солом’яними стріхами, які, здається, притискають хатинки до землі; що ближче до ринку, то вищими стають будинки, стріхи стають акуратнішими, врешті їм на зміну приходить дерев’яний ґонт кам’яниць із глинястої невипаленої цегли. Є тут парафіяльний костел, монастир домініканців, костел святої Барбари біля ринку, а далі — дві синагоги й п’ять церков. Довкола ринку, наче гриби, туляться невеликі будинки, і в кожному — якась торгівля чи ремесло. Кравець, поворозник[5], кушнір, усі — євреї. Поруч — пекар на прізвище Буханець, що завжди тішить отця декана, бо свідчить про якийсь прихований лад. Якби лад був видиміший і послідовніший, люди жили б праведніше. Поруч — майстерня ножівника, якого звуть Любою; фасад свідчить про заможність, стіни свіжо пофарбовані блакитним, а над входом висить великий заіржавілий меч: видно, добрий ремісник той Люба і клієнти в нього небідні. Далі — сідляр, який виставив перед входом дерев’яного козла, а на ньому — красиве сідло зі стременами, мабуть, срібними, бо так блищать.
Довкола стоїть нудотний запах солоду, він просочує кожну річ, виставлену на продаж. Ним можна наїстися, як хлібом. У передмістях Рогатина, в Бабинцях, є кілька невеликих броварень — це звідти шириться околицею той ситний запах. У багатьох крамницях тут продають пиво, а в кращих є й горілка, і меди,
