Краса, що не рятує - Павліна Пулу

брудна, з вухом, по вінця повним білого гною, приповзала на світанку до хати. Дід мив їй лапи та вухо відцідженою теплою юшкою з картоплі, потім годував умоченим в смалець хлібом, а вже потім розпалював піч. Це був єдиний спосіб боротися з вологістю. Щоранку знову виявлялося, що і цей день мине намарно під потоками квітневої зливи, що поле і далі стоятиме не розоране, що не проїде автобус по тутешньому бездоріжжю, який міг би відвезти діда в місто, щоб навідати Надьку – як вона там, його небога? Він би заодно купив іще й виводок каченяток. Макарчук вмикав радіоприймач, вилазив до кішки на піч і думав. Він гладив маленьку котячу голівку, намагаючись не зачепити хворого вуха, дивився, як снується на стелі благенька невиразна павутина якогось недолугого павука – виплодка квітневої вільготи. На стіні бубнів радіоприймач, розповідаючи крізь шелест фольги про війни і катаклізми. А дід у напівсні думав – про господарство, яке зухвало занапастив цей квітневий дощ, про свою теплу муркотливу Муху, що запхнувши голову йому під пахву, солодко пригадувала ніч на сусідському горищі з молодим рудошерстим коцуром, із яким вони виспівували своїх довгих котячих пісень аж до ранку. Думав про Надьку, до якої давно вже не міг вибратись через весняне бездоріжжя, а вона теж загубилася – за важкими сірими фіранками квітневих злив.

Одного ранку він прокинувся раніше, ніж завжди, бо гостра голка сонячного промінця вперлася йому в повіку. Розплющив око і спросоння навіть не зрозумів, що це з ним таке. А зрозумівши, вибіг босий надвір і, перестрибуючи з ноги на ногу по ще холодній землі, помчав навстіж відчиняти хліви та клуні, щоб просихали.

Макарчук дочекався сонця!

І от біжить він босий двором, а перед ним – Надька. Тільки це вже не колишня Надька – у неї на голові хустка, а плечі звисають худими підбитими крилами. У неї в сумці повно одягу і пліток.

– Я до вас назавжди, жити.

Дід Макарчук муркає щось собі під носа, мовляв, пробувала вона вже в селі жити, і що? Базікає щось про Надьчину непристосованість, непрактичність, бо приїхати картоплю копати – це одне, а жити – зовсім інше. Чеше свого довгого носяку – мабуть, буде, що випити… І раптом помічає, що попри все – попри старість, яка сіла їй на плечі, не скинути, попри хустку, попри все, Надька таки гарна.

Такою гарною Надька ще ніколи досі не була. Навіть на портретах та в спогадах давно померлого чоловіка. Гарна глибокою чистою і прозорою красою. Такими гарними бувають мохи на дні найглибшого висохлого лісового болота. Такими глибокими бувають відображення хмар у гірських потічках. Такими чистими бувають дитячі сни.

Надьці личить старість, подумав Макарчук.

А Надька милувалася рожевим сонцем, яке мерехтіло в кожній калюжі інше і засліплювало очі.

Вона привезла з собою дві розваги – велосипед і фотоапарат. Бо у Надьки прокинулася гостра потреба все навколо фіксувати. Наче розпрощавшись зі своєю красою, вона раптом зауважила красу світу.

Надька їздила щодня до лісу вузькою болотистою стежкою. Спершу фотографувала бруньки, болота, що розлилися від талого снігу, птахів, які щойно прилетіли з вирію висиджувати яйця. Потім у лісі – сезон суниць, лисичок і безсмертника. Далі – малини. А потім, у вересні – глід, і нарешті – осінь… Вона ледь ворушила педалями, а колеса застрягали в багнюці. Внизу був повнісінький рів води – занедбаний кусень радянської меліорації, який уже нічого не осушував, а слугував розплідником гусей для місцевого фермера, який заганяв своє птаство плавати і ловити жаб далеко за садибу, щоб воно не запаскуджувало йому дворів і доріг.

Надька їхала тією стрункою стежинкою, милуючись зеленим лісом, просторими вологими полями, що пахли грецьким салатом і свіжим огірком. Її тінь лягала на дзеркальні брижики води, а стежина прогиналась під нею, мов гума. Вона ліниво крутила педалі, роздивлялася краєвиди свого дитинства, вдихала пахощі лісу і думала – от воно, широкий світ поза нею… Навколо лежали поля – вільні, сповнені пташиного щебету. Жити б і жити, думала Надька, стільки місця, стільки свободи, а життя вже от-от закінчиться. От-от…

Восени дощі ставали затяжні та холодні. Надька сиділа в своїй напівтемній кімнатці біля маленького квадратного віконця – зі ставнями, як у старовину – і в’язала, а поруч Макарчук змотував у клубок нитки, намагаючись зігріти біля печі ноги. Іноді вона перечитувала старі листи, книжки, Шекспіра, що подарував їй Толічка. Або перекладала речі у важезній шафі з цільного дерева. Там пахло пліснявою, і Надька виймала речі, щоб пересушити біля вогню. Вночі залазила у вологу холодну постіль і намагалась уявити, що насправді її тут нема, а постіль лежить порожня в темряві – волога у вологій темряві, а вона сидить у теплій затишній кав’ярні, огорнута запахом кави і парфумів, легковажна і нагріта, молода – і слухає, слухає, слухає, як мелодійно жебонить розмова, тягуча й осіння. Вона шурхала капцями по голій старій підлозі, кожна дошка якої рипіла власним скрипом. Макарчук казав, що дошки з різної деревини, тому й риплять по-різному. Надька навмисне не дивилася вгору, щоб не бачити чорного павутиння сирості на чорній стелі – піч кадила, а дах протікав. Під час грози порвалися дроти і зникла електрика, тому певний час вони жили при світлі гасової лампи, бо ніхто не міг до них доїхати, щоб поремонувати. Вони жили у мокрому напівмороці, ледве розпізнаючи свої тіні на голій підлозі. Восени в їхній хаті пахло квашеними помідорами і капустою. Запах пробивається з-під низу, із льоху, крізь щілини в підлозі, і Макарчук задоволено каже, що цього року був добрий врожай помідорів.

Надька в’яже чи гачкує. Сидить рівненько, у капцях і в облізлому голубому халаті, під який вона навдягала светрів, щоб тепліше, і тихенько щось розповідає чи співає постових пісень. Гачкує серветки, плете светри. Іноді вона плаче у своїй вологій постелі – через дощ. Життя просочене дощем, немов на дні озера, – навколо вода, де не глянь, скрізь вода, холодна, струмлива.

Потім – сніг. Вона знову пробувала заїхати в ліс – не вдалося. Вона йшла пішки крізь заметіль, а поруч із нею їхав ровер. Вони вдвох сунули крізь хурделицю, і вона пригадала свій перший поцілунок.

Надьку вперше поцілував хлопчик, коли їй було дванадцять. Це був маленький полячок Мар’янек, двічі на рік вони разом ходили колядувати – на польське Різдво і на православне. Польське Різдво відколядували дуже добре. Надька виміняла для своєї