Краса, що не рятує - Павліна Пулу

Надька, засапана, зблідла, аж синя, на грані свідомості добралася до доріжки, якою Толічка ходив у магазин, і зупинилася. Почекає тут. Заплющила очі, відвела руку трохи в бік, щоб тримати рівновагу, і так стояла. Отямилася від голосу:

– Надька?

Різко розплющила очі – він…

Толічка не міг повірити, що це вона. Якби не знав так добре її обличчя, погляду, прозорого, як лід, холодного і гострого, мов лезо, – ніколи не повірив би, що то його дружина.

Вона стояла перед ним, зблідла, знеможена від таких нелюдських зусиль. Дивилася просто в очі. «Втечи, – думала, – втечи, як усі втекли, до якоїсь свіжої і вродливої, покинь, скажи – виплутуйся сама, Надюсю, а в мене є справи веселіші. Втечи», – думала Надька, а її кінчики пальців тремтіли від страху, що таки втече. Губу закусила до крові – втече, думала, втече, а я впаду, просто у відлигу шубовсну, обличчям в розквашену жовту сіль, якою посипають слизькі тротуари. Губу закусила і повалилася просто на нього. Від натуги в неї носом потекла кров. Серце то билося, то спинялося, то знову билось. І коли відчула, що Толічка її тримає, ніжно плеще по щоці рукою, заспокоєно подумала: «Не втік».

У ті часи була популярна теорія одностороннього миття посуду. Вважалось, якщо не складати тарілки одна в одну, то зворотній бік не забрудниться, то й мити його не треба. Отой зворотній бік тарілок і мисок із накопиченим брудом у щілинках – перше, на що Толічка звернув увагу, коли, засапано роззувшись у її темному коридорі, сів у кухні на табуретку, запарив чай і накрив зверху горнятко блюдечком, щоб краще настоявся.

А вона насамперед побачила затерті манжети його пальта і не обстрижені нігті на руках.

– Що з тобою сталося? Ми не бачилися кілька місяців, а здається – десятиліття… – запитав Толічка, коли його погляд плавно перемістився на її обличчя – жовте, худе, вкрите пігментними плямами, з синяками під очима. – Надюсю, ти ж у мене була така гарна, коли ми востаннє бачились, а тепер що? Захворіла?

У його голосі було стільки співчуття, аж Надька схилилася на ті його брудні затерті зарукавки, із-під яких визирали ще брудніші манжети сорочки, і засьорбала носом.

– Я, мабуть, помиратиму, – схлипувала вона, – мені зробили операцію, а видужати не можу. Мабуть, помру.

Толічка дивився на неї і усвідомлював – ось воно, збулося, тепер ця жінка втратила свою вроду і належить лише йому. Тільки замість радості його затоплювало гостре гаряче співчуття.

– Давай, я тобі посуд помию, – запропонував Толічка.

Відтоді він почав Надьку доглядати. Готувати їсти, виводити на прогулянки, прибирати, прати. Колись він доглядав хвору маму, потім – Марічку, а тепер – Надьку. Допомагав ходити на закупи в суботу для недільного обіду, допомагав готувати якийсь желейний торт або салат, сидів у Надьки на кухні, слухав її довгі заплутані розповіді про минуле – а минуле Надьчине було нудне, як дощова осінь, і дивне, як сніг у травні, і це були майже нормальні стосунки майже нормального подружжя. Її мудрість пахла пилом доріг, якими їй доводилося подорожувати; ванільно-горіховими тістечками, сирниками і пісочним печивом, що вона пекла; сукнями, які їй довелося зносити, і парфумами, які висохли в темних закутках Надьчиних косметичок.

А Надька розуміла, що вона – дурна. Безнадійна дурепа. Бо є два виміри мудрості. Прожити щасливе життя, навіть якщо ти ні біса в ньому не тямиш, – це мудрість, якої вона не мала. Надька розуміла, що той, хто в одному вимірі мудрості – найбільший мудрагель, у іншому вимірі – йолоп.

Це неможливо було поєднати, бо існувала несправедлива життєва аксіома – що більше ти знаєш і вмієш, що краща ти з себе, то – нещасніша. Бо зосереджуючись на собі, пропускаєш повз увагу ті глибокі, підсвідомі, інстинктивні канали щастя, ті безглузді та жертовні речі, які доводиться робити задля кожної щасливої усмішки людини, яку любиш. Пропускаєш, думаючи про красу, комфорт, здоров’я і власний організм. І твоя мудрість – ця глибока мудрість, яку виплекали страждання, не дає нічого, крім інших страждань, страждань самотності.

Колись Надька мала приятеля. Він жив самотньо, як і вона. Був на двадцять років молодший, але це не заважало їм приятелювати, бо Надька добре збереглася, а він передчасно постарів, зваливши собі на плечі тягар всесвітніх проблем і захворівши на комплекс Бога. Він так багато знав, що вважав себе всесильним, і так жваво розв’язував чужі проблеми, що в його житті не залишалося часу на власні.

Цей приятель знав мільйон речей – він легко орієнтувався в історії та літературі, читав різноманітні прогресивні дослідження Другої світової війни. Він ремонтував усілякі прилади, що їх відмовлялися ремонтувати в майстернях, вважаючи безнадійними. До того ж, він вів здоровий спосіб життя, вмів розрізняти генетично модифіковані овочі та фрукти на нюх, визначав, який оселедець свіжий, а який полито якимось замінником формальдегіду, щоб довше зберігався. Харчувався рисом і гречкою, пив зелений чай, а у 42 роки помер від раку легень.

Він нічого не створив. Він не народив сина, не збудував будинку, не посадив дерева. Він просто з’явився і зник, ніким не помічений розумака з цілою купою принципів та установок. Він мав мудрість, яка не зробила його щасливим, бо він не вмів жертвувати і прощати, створювати і народжувати. Бо його всесвіт належав усьому на світі, але не належав йому.

– Як ти жила ці двадцять років? – запитав якось Толічка.

Надька сиділа на канапі, їла капустяний салат, а він стояв поруч у фартуху і протирав вазу.

– Я… – Надька не знала, що відповісти. Перша думка, яка промайнула в голові: я була вродлива. Потім їй хотілося додати – була розумна, впевнена в собі, просунута, популярна, молода… Але хіба це заняття? Вона раптом із жахом усвідомила, що жила абияк. Просто не жила. Не знала нікого, крім себе, бо кого вона по-справжньому знала? Не бачила нікого, крім себе, бо кого вона по-справжньому бачила?

Одного разу, коли до них у гості приїхав дід Макарчук, вони вклали в його руки фотоапарат, показали, куди натискати, і Макарчук, підсміюючись собі під носа і примовляючи, що ніколи й не подумав би, що триматиме в руках таку штукенцію, бо такі штукенції були колись тільки у «великих цабе», сфотографував їх – старе подружжя, що сиділо, обійнявшись, на дивані в обдертій тісній малосімейці. Але це була любов.

…Він відкашлявся – перехопило