Життєві аналогії - Гнат Мартинович Хоткевич
— Коли ви маєте надію, що хора поправиться, то беріть її до лікарні, а я побуду тут, поки вона вернеться.
— Тоб то, як це — «побуду тут»? Ви може думаєте, що можна зробити за півгодини, а то й менш?
Катруся прикусила губу. Краска кинулася їй у лице.
— Я кажу, що можу пожити тут, поки хора видужає.
— Пожи-ити?.. А як же пікніки, катання, гуляння, маскаради й таке інше? Ви ж, очевидно, приїхали сюди «спочити»?
— Так. Треба набратися сил на зиму.
— А що ж ви таке екстраординарне думали робити зимою?
— Лекцій слухати й працювати в галузі медицини.
— Хіба ви думаєте на курси куди?
— Думаю. В минулому році я не попала й працювала в N-ській лікарні в Петербурзі.
— А-а! — протяг доктор.
Катрусі немов і не хотілося, немов і неловко якось було говорити про себе. «Ну, і нехай, ну, і нехай вважає мене за дачницю І Пощо я йому це кажу?» А в той же самий час їй і неприємно було здаватися іншою, ніж була справді.
Підчас тої розмови Катря вимила найбільший горщик, налила води й поставила в піч. Наколола трісок і вже хотіла розводити вогонь, але згадала про сірники.
— Тітко! А де ваші сірники?
— Нема, дитино... Учора останній спортила Марія. Так у темноті й сиділи.
— От тобі й раз! Чим же я запалю? А у вас немає? — звернулася Катря до лікаря.
— На-те! — сказав лікар і простягнув дівчині сірники. Тепер усмішка його була іншою.
— Так я можу брати хору до лікарні?
Катруся кивнула головою.
— Ну, так я піду замовити підводу.
Лікар вийшов. До хати несміливо почали набиватися діти. Тулячися до матери, з цікавістю дивилися на чужу людину в хаті. А Катруся прибирала, перев'язувала віник.
Лікар вернувся вже іншим: почав розпитувати Катрю про колег, яких знав у Петербурзі, про порядки в лікарні. Змогла Катря розказати й де-що нове з медичної практики; словом, крига розтала, і коли під вікнами заторохкотів віз, бесіда була вже товариською.
До хати увійшов селянин.
— Драстуйте!
— Здоров, здоров, Тимохо.
— Із середою вас.
— Соломки намостив?
— Намостив.
— І ряденцем прикрив?
— Прикрив.
— Ну, і добре. Ну, тітко, їдьмо.
Бондаренчиха залилася сльозами.
— Ой, паночку ж, голубчику... Так як же ж мені їхати? Що ж із діточками моїми буде?
— Але ж ти чула, що поки ти лежатимеш, то баришня тут побудуть.
— Як це?.. Господи!..
Це вже було щось таке дивне, чого мозок жінки не міг переварити.
— А так, так, тітусю! Я перейду до вашої хати й пригляну за дітьми, поки ви видужаєте.
Але хвора все ж ніяк не могла того зрозуміти. Перед нею пролітали деталі її щоденної праці, і вона не могла собі в тямку взяти, як же з тим усім справиться баришня? Чи це на сміх? А чи може аби її тільки витягти з хати? Але потім хвиля вдячности залила їй усю душу, і жінка буквально не знала, як, якими словами висказати своє почуття.
— Ох, і спасибі ж вам!.. Дай же ж вам, господи, чого ви тільки в світі самі собі бажаєте... Хай вас цариця небесна прихоронить і на полі, і на морі, і на всякому ступені.
Сльози текли по схудлому обличчю невпинно.
Хору підняли, одягли. Діти, передчуваючи щось, почали плакати.
Бондаренчиха прощалася з ними, мов ішла вже на той світ. Лікар і Катруся потішали її. Дядько Тимоха й лікар повели хору. Вона ледве пересувала ногами і все стогнала.
Надворі її підняли, посадили на віз. Лікар примостився скраю й підтримував під спину. З сусідніх дворів повиходили жінки, висипали діти. Хтось плакав. Тимоха поправляв черезсіделень і перекидався словами з мужиком, що сперся обома руками на ворота.
— Ну, Тимохо, з богом! — сказав лікар. — До побачення, Катерино Юр'ївно! Як-небудь справитеся, правда? А ви, баби, коли-неколи зайдіть та поможіть дівчині.
— Но! — крикнув Тимоха. Віз рушив.
— Прощавайте, кумо! Дай, боже, тобі швидче одужати! — кричали услід сусідки, а якась бабуся благословляла.
Двоє старшеньких дітей з плачем бігли за возом, а маленька дівчинка хотіла й собі, та не могла поспіти і, сівши на пісок, закричала, що було сили. Якась сусідка взяла її на руки.
На повороті лікар вільною рукою скинув фуражку й махнув нею на прощання. Катруся кивнула кілька раз головою й