Життєві аналогії - Гнат Мартинович Хоткевич

— Коли ви маєте надію, що хора поправиться, то беріть її до лікарні, а я побуду тут, поки вона вернеться.

— Тоб то, як це — «побуду тут»? Ви може думаєте, що можна зробити за півгодини, а то й менш?

Катруся прикусила губу. Краска кинулася їй у лице.

— Я кажу, що можу пожити тут, поки хора видужає.

— Пожи-ити?.. А як же пікніки, катання, гуляння, маскаради й таке інше? Ви ж, очевидно, приїхали сюди «спочити»?

— Так. Треба набратися сил на зиму.

— А що ж ви таке екстраординарне думали робити зимою?

— Лекцій слухати й працювати в галузі медицини.

— Хіба ви думаєте на курси куди?

— Думаю. В минулому році я не попала й працювала в N-ській лікарні в Петербурзі.

— А-а! — протяг доктор.

Катрусі немов і не хотілося, немов і неловко якось було говорити про себе. «Ну, і нехай, ну, і нехай вважає мене за дачницю І Пощо я йому це кажу?» А в той же самий час їй і неприємно було здаватися іншою, ніж була справді.

Підчас тої розмови Катря вимила найбільший горщик, налила води й поставила в піч. Наколола трісок і вже хотіла розводити вогонь, але згадала про сірники.

— Тітко! А де ваші сірники?

— Нема, дитино... Учора останній спортила Марія. Так у темноті й сиділи.

— От тобі й раз! Чим же я запалю? А у вас немає? — звернулася Катря до лікаря.

— На-те! — сказав лікар і простягнув дівчині сірники. Тепер усмішка його була іншою.

— Так я можу брати хору до лікарні?

Катруся кивнула головою.

— Ну, так я піду замовити підводу.

Лікар вийшов. До хати несміливо почали набиватися діти. Тулячися до матери, з цікавістю дивилися на чужу людину в хаті. А Катруся прибирала, перев'язувала віник.

Лікар вернувся вже іншим: почав розпитувати Катрю про колег, яких знав у Петербурзі, про порядки в лікарні. Змогла Катря розказати й де-що нове з медичної практики; словом, крига розтала, і коли під вікнами заторохкотів віз, бесіда була вже товариською.

До хати увійшов селянин.

— Драстуйте!

— Здоров, здоров, Тимохо.

— Із середою вас.

— Соломки намостив?

— Намостив.

— І ряденцем прикрив?

— Прикрив.

— Ну, і добре. Ну, тітко, їдьмо.

Бондаренчиха залилася сльозами.

— Ой, паночку ж, голубчику... Так як же ж мені їхати? Що ж із діточками моїми буде?

— Але ж ти чула, що поки ти лежатимеш, то баришня тут побудуть.

— Як це?.. Господи!..

Це вже було щось таке дивне, чого мозок жінки не міг переварити.

— А так, так, тітусю! Я перейду до вашої хати й пригляну за дітьми, поки ви видужаєте.

Але хвора все ж ніяк не могла того зрозуміти. Перед нею пролітали деталі її щоденної праці, і вона не могла собі в тямку взяти, як же з тим усім справиться баришня? Чи це на сміх? А чи може аби її тільки витягти з хати? Але потім хвиля вдячности залила їй усю душу, і жінка буквально не знала, як, якими словами висказати своє почуття.

— Ох, і спасибі ж вам!.. Дай же ж вам, господи, чого ви тільки в світі самі собі бажаєте... Хай вас цариця небесна прихоронить і на полі, і на морі, і на всякому ступені.

Сльози текли по схудлому обличчю невпинно.

Хору підняли, одягли. Діти, передчуваючи щось, почали плакати.

Бондаренчиха прощалася з ними, мов ішла вже на той світ. Лікар і Катруся потішали її. Дядько Тимоха й лікар повели хору. Вона ледве пересувала ногами і все стогнала.

Надворі її підняли, посадили на віз. Лікар примостився скраю й підтримував під спину. З сусідніх дворів повиходили жінки, висипали діти. Хтось плакав. Тимоха поправляв черезсіделень і перекидався словами з мужиком, що сперся обома руками на ворота.

— Ну, Тимохо, з богом! — сказав лікар. — До побачення, Катерино Юр'ївно! Як-небудь справитеся, правда? А ви, баби, коли-неколи зайдіть та поможіть дівчині.

— Но! — крикнув Тимоха. Віз рушив.

— Прощавайте, кумо! Дай, боже, тобі швидче одужати! — кричали услід сусідки, а якась бабуся благословляла.

Двоє старшеньких дітей з плачем бігли за возом, а маленька дівчинка хотіла й собі, та не могла поспіти і, сівши на пісок, закричала, що було сили. Якась сусідка взяла її на руки.

На повороті лікар вільною рукою скинув фуражку й махнув нею на прощання. Катруся кивнула кілька раз головою й