Сибіріада польська - Збігнєв Доміно
Це вона намовила його, щоб допомогти Корчинському в навчанні дітей.
— Не зумію, Целінко, — пробував відмовитись.
— Зумієш, зумієш! — і цмокнула його в щоку. Владек зарум’янився, як панночка. Целіна вчила польської, бо в заліщицькій гімназії справді добре з цим справлялася. Владек вчив арифметики і географії. Вчили в неділю. Разом перевіряли, що діти вміють, разом вчили їх пісеньок.
Барабанов з допитами дочекався ночі. А почав їх з Біалерової. Від молоденької недосвідченої дівчини сподівався найлегшої добичі. Свідомо держав її у вкритій інеєм темній комірчині, голодну й промерзлу. Цибулько допомагав у перекладі. Барабанов почав з того, що не дозволив дівчині присісти, казав їй стояти в середині кімнати. Грізно насуплений, згорблений карлик кружляв навколо, кидав питання за питанням.
Прізвище? Ім’я? Імена батьків? Національність?
— Єврейка.
Стримався, зіронізував:
— Єврейка? Справді? А я думав, по тому що ти робила, що ти польська патріотка...Єврейка, говориш?
— Єврейка. Польська жидівка.
— Не жидівка, тільки єврейка! То тільки у вас, у тій колишній панській Польщі, можна було прозивати вас жидами. У нас шанують всі народи. Єврейка, жидівка. Ти краще мені скажи, за що тебе арештували?
— Не розумію... За що мене арештували? Прошу пана, то саме я хотіла довідатися, за що мене тут тримаєте?
— Невинне дитя! Дивіться на неї! Ти мені краще розкажи, і то детально, до якої польської контрреволюційної організації ти була причетною і як ви діяли проти Радянського Союзу. Ну, говори!
— Але ж товаришу начальнику...
— Арештована, я для тебе не товариш. Ані пан. Говориться до мене: громадянине.
— Перепрошую. Але, громадянине начальнику, я ні, я справді нічого не знаю. Ніколи не була причетною.
— Не знаєш, ніколи не була причетною, ніколи?
— Ніколи.
— А проти радянської влади не діяла?
— Я... проти радянської влади? А що я таке робила?
— Ти добре знаєш, що робила. Признаєшся щиро, розкажеш усе, поставимося до тебе більш лагідно. Не признаєшся, жалій сама себе. Ясно?
— Громадянине начальнику, я справді ні про що не знаю. Не розумію, чого ви, пане, від мене хочете. Пустіть мене до барака. Батько журиться, брат. Мама недавно у нас померла.
— Ось, яка хитра єврейка, жаль хоче в мене до себе викликати. Добре, як хочеш зі мною поторгуватися, то дуже прошу: ти признаєшся про контрреволюційну польську організацію, розкажеш про власну діяльність, далі всі прізвища, а я подумаю, що з тобою дальше зробити. Може, навіть звільнимо тебе? Ну, торгуємося?
— Я маю признатися про щось, чого не було і про що не маю найменшого поняття? Я справді ні до чого не належала і жодної діяльності проти радянської влади не вела.
— Не вела?
— Ні, не вела, громадянине начальнику.
— А хто в бараку польських дітей вчив, хто їм у голову антирадянську агітацію вбивав?
— Адже я не є вчителькою. Я сама учениця. То значить, я вчилася в Польщі.
— Не вчила? А може, Корчинського не знаєш? І Лютковського, може, не знаєш?
— Не вчила, звичайно, знаю пана Корчинського і Владека, то значить Лютковського. Адже ви, пане, добре знаєте, що живемо в однім бараку, в одній бригаді працюємо.
— А співати дітей не вчила?
— Співати?
— Цибульку, як то там у них буде по-польськи?
Перекладач вигріб зі скирти паперів зошит.
Десяте лютого будем пам’ятати, Прийшли Совіти, коли ми ще спали, І наші діти...— Досить! — перебив його Барабанов. — Ну що, може, й цього не знаєш? Не чула?
— Чула. Знаю. Ціле Калюче знає цю пісеньку.
— Ціле Калюче, говориш? А ти, ти звідки її знаєш?
— Чула десь, усі її знають, то і я.
— Конкретно, де, від кого?
— Люди в бараках співали.
