Сибіріада польська - Збігнєв Доміно

Як вирішила, так і зробила. Спочатку жалібно розплакалася, вхопилася за серце, закліпала віями і зомліла впала з табуретки на підлогу. Наляканий Барабанов поспішив на допомогу. Уважно слідкувала, як біля неї метушиться, розпинає блузку, поклепує щоки, обіймає, намагаючись перенести її на лежанку. Стогнала, піддавалася йому, ніби безвольно обіймаючи його за шию. Тихим, жалібним голосом попросила води. Піднімав її голову і дбайливо поїв. Відкрила блакитні очі, які збільшувались від подиву. Пробувала сісти.

— Що сталося? Де я є? О Боже, що...

— Нічево, пані Ірина, нічево. Вже добре, добре, хай пані заспокоїться, — Барабанов продовжував підтримувати її півобіймами, — ослабла пані зомліла. Але вже добре. Зараз зроблю пані гарячого чаю.

— Який ви, пане, добрий! — прошепотіла Ірина голосом, у якому Барабанов міг почути, чого тільки прагнув, і згаси встиг зреагувати, відчув на своїй щоці гарячий поцілунок її гарно викроєних вологих губ.

— Ну что ви, пані Ірина, что ви...

У цей вечір на цьому закінчилося. На другий день, на звернення Барабанова, фельдшер виписав Ірині лікарське звільнення з роботи на вирубці. Невдовзі потім стала утриманкою Барабанова і почала працювати в їдальні. Ірина Пуц не була агенткою. Барабанов навіть не намагався вербувати свою коханку. Але про Корчинського, про навчання ним дітей Барабанов дізнався саме від неї. Ірина проговорилася перед ним випадково. І навіть їй в думках не було, що з цього може щось виникнути.

Закоханий в Ірину і безустанно її прагнучий, Барабанов створював відповідні нагоди, щоб якнайчастіше бути з нею наодинці. Діючи обдумано, Ірина йшла до нього, як на тортури, і блювати їй хотілося вже на саму думку про зближення з цим ослизлим, ненаситним карликом. Але боялась його чимось відштовхнути, щоб знов не замерзати в тайзі і разом з дітьми не здихати з голоду. Отже, приходила кожного другого вечора, випивала чай зі спиртом, роздягалася і напівп’яна, із заплющеними очима, дозволяла жгауче пристрасному комісару знущатися над своїм тілом. Нещасливого вечора мала вже виходити, засовувала до кишені плитку пресованого чаю, якусь консерву, коли раптом на столику побачила грубий зошит. Це їй нагадало, що діти не мають на чому писати. Машинально сягнула по нього, але Барабанов не дозволив.

— Що ти? Нельзя цього чіпати, службове. — Мав там свої замітки, вкинув зошит до висувного ящика.

— Мені потрібний такий чистий зошит. Можеш мені дати такий, або найкраще два?

— Зошит? А навіщо тобі зошит?

— Не мені, діти просили, щоб я їм щось до письма знайшла. Уроки не мають на чому готувати. А у тому вашому засраному магазинчику навіть зошита не можна купити.

— Уроки не мають на чому готувати?— У Барабанові пробудився енкаведист. — А я щось не чув про те, щоб у Калючому була якась школа.

— Ну так, як дикі люди тут живемо.

— Ну, ну, Ірино, зважай на слова! Коли прийде пора, то і школа буде. Зошит тобі потрібний? Дуже прошу, ось є! Тільки один, але наступним разом добуду тобі більше. То кажеш, що діти вчаться?

— Е, яка там у бараку наука, але все-таки це щось...

— Ну звичайно, звичайно... А вчителів хоча б добрих мають? Хто їх там вчить?

— Вчителі є. Такий, наприклад, пан Корчинський з нашого барака, який це все організував, він ще в Польщі був директором школи...

Від Савіна вискочив Барабанов розлючений. «Брак доказів, брак доказів, — гарчав під носом, — як буде треба, то з того холерного Корчинського і без доказів усе видушу». Але через хвилину, коли дещо охолонув, признав комендантову рацію. «Добре, хоче Савін доказів, то їх йому дістану, нехай не думає собі».

Вранці, коли люди з барака номер 1 були на роботі, Барабанов зі своїми помічниками провів там обшук. Вивернули все догори ногами і знайшли те, чого шукали: кілька польських книжок, всі підручники для четвертого класу малого Біалера, а також твори Міцкевича, які належали Корчинському.

А найбільше тішився Барабанов зошитами, відрізками газет і сірим папером, записаними дитячими невправними вайлами. Але не лише результати обшуку його втішили.

Енкаведисти обшукували барак, а Барабанов розмовляв з його мешканцями. Допомагав йому в цьому Цибулько, енкаведист, українець з-під Житомира, який знав польську мову, в комендатурі був перекладачем. Діти, як діти, цікаві були чужих, особливо що той рудий начальник частував їх цукерками, смак яких вже майже забули. Відповідали на запитання охоче, а що сміливіші, самі вихвалялися, переганяючи один одного.

— А ти як вчишся? — питав усміхнений Барабанов, гладив дитину по голівці і частував цукеркою.

— Добре, прошу пана.

— А хто тебе вчить?

— Пан Корчинський! — влучилася хором решта, витягуючи руки за цукерками.

— І ще пані Целіна також вчить нас.

— І ще пан Владек нас вчить.

— А чого вони вас вчать?

— Польської та арифметики, і ще історії та географії...

— Навіть співу нас