Сибіріада польська - Збігнєв Доміно

Хазяйка, що стояла в дверях, витерла руки подолом. Підійшла й доторкнулася до лоба дівчини. Гнівно кинула Кузьмичу:

— В неї гарячка! Давай її на грубку, не буде тут лежати. Йди, донечко, йди, вигрієшся на грубці, нап’єшся теплого. От, прокляті, до чого дитинку довели.

— Ну, ну, ти, Параско, слідкуй за словами! Хвора, то хвора, як на грубку, то на грубку, але зі словами будь більш обережною. Це поляки, а не свої.

— Але, мабуть, людською мовою розмовляють?

— Тому краще зважай на слова. Меле язиком...

— Добре, добре! Допоможіть мені краще цю неборачку на грубку посадити. Боже ж мій, адже це зовсім ще дитина.

Кузьмич вийняв з мішка замерзлу на камінь буханку хліба, поклав біля грубки, щоб трохи відтаяла. Дав бабусі дві консерви.

— Одну кинь у капусняк, а другу тобі: тільки сама не з’їж, про свого старого подумай.

— Дивіться на нього, на жарти йому зібралося! Ти, краще, Кузьмич, цих своїх поляків нагодуй. Саме твоя консерва мені потрібна!

— Тебе, мабуть, Параско, овід якийсь сьогодні вкусив, скаженієш як чорт. А полякам давай їсти нормально, так як усім.

— Саме те, що як усім.

Того вечора в хаті у добродушної Параски Корчинський і Лютковський вперше від дуже давна наїлися досита.

А Параска майже не змружила очей, дбайливо займаючись хворою. Влізла на піч, натирала дівчину якоюсь пахнучою зіллям маззю, поїла гарячим чаєм з медом і малиновим соком. На світанку Целіна заснула, хоч часто кидалася і маячила в гарячці.

Вранці вирушили в дорогу дещо пізніше. Бабуня скандалила, щоб Кузьмич хвору дівчину залишив під її опікою.

— Заспокійся, Параско. Не можу. Сама добре знаєш, правила не дозволяють. Адже це арештована!

— Хвора, вона є хвора, а не арештована! Побачиш, Кузьмич, будеш мати бідняжку на совісті!

— Закрийся, бабо, маю вже цього досить! Знов цей язик розпустила. Бачиш, що краще виглядає. Ввечері будемо в Канську, а там вже нею займуться.

— Я вже там знаю, як ви нею займетеся. Ось тобі, Кузьмичу, шуба мого старого, нехай неборачку вкриє. Відвезеш при нагоді.

Целіна, бліда як облатка, почувала себе трохи краще, гарячка упала. Говорити не могла. Бабуня Параска ще на санях отулила її шубою. Дівчина підняла голову й поцілувала бабуню в руку.

Пізно ввечері конвой з Калючого в’їхав на скупо освітлені вулички Канська.

Корчинський не сумнівався, що у в’язниці їх розділять. А вже напевно заберуть від них Целіну. Нахилився над нею, погладив по щоці. Була гаряча: гарячка знов повертала. Але дівчина була притомна і держалася хоробро.

— Пробач мені, Целінко, бо це все через мене. Пробач мені, дитинко. Будь мені здоровою. Життя перед тобою. — І швидко відвернувся, бо не міг стримати сліз.

Целіна держала Владека за руку. Відчув, що притягає його до себе, немов хотіла щось сказати. Коли над нею нахилився, почув це, чого так дуже жадав:

— Кохаю тебе, Владзю, дуже...

Лише на провесні, вирвану чудом з важкого запалення легенів, Целіну Біалер виписали з тюремної лікарні й поселили у кільканадцятиособовій камері, серед криміналісток.

Кароля Корчинського і Владека Лютковського вже давно у панській в’язниці не було. Ікали їх етапами до гулагу.

Усіх, вже без додаткового допиту і судового розгляду, на підставі матеріалів, зібраних Барабановим, НКВС засудив згідно зі статтею 58. Рішення підтверджувало, що вони, діючи у змові, займалися контрреволюційною діяльністю проти СРСР, а також антирадянською пропагандою. Засуджені одержали такі покарання, яких не можна було відмінити:

Кароль Корчинський — 20 років суворого табору;

Владислав Лютковський — 10 років суворого табору;

Целіна Біалер — 10 років табору звичайного.

ровесна! День стає щораз довшим, сонце піднімається вище, міцніше гріє і поволі починає топити сніги. У самий південь, навіть у безвітряній тиші, крони дерев стріпують зимові великі снігові шапки, з гуркотом скидають їх на землю. З баракових дахів звисають льодові бурульки, капає вода. Сніг на Поймі насякає вологою, ріка лисіє щораз більшими площами льоду, протерта зимою дорога змінюється на темну колію, прикриту рештками сіна і кінського гною. У нагрітих сонцем прибережних колах дзюрчать тоненькі, щораз жвавіші струмочки. Полегшали безжалісні морози. Лише вночі дають ще про себе знати. Ватаги вовків відступили у глибину тайги, рідше показуються людям. Заледеніла шкаралупа снігу полегшує їм полювання на оленів, стають ситими й лінивими. Зайці-біляки починають міняти шерсть — сіріють. Дятли з більшою запопадливістю обстукують хворі дерева. Відлетіли на південь кольорові снігурі. З’явилися перші шпаки, вірні провісники весни. Із зимових дупел вистрибнули бурундуки, смугасті, подібні до