Сибіріада польська - Збігнєв Доміно

— Або ж я тобі кажу, що ти бачиш? Сова не бачить удень і живе, а ти не бачиш тільки вночі. Вночі можеш спати.

— Є від цього якісь ліки?

— Звичайно, що є ліки! На все, за винятком смерті, є ліки. Від курячої сліпоти також є ліки.

— Ну то, може...

— Що, може, що, може! — рознервований та безпомічний фельдшер маніпулював окулярами. — Ти думаєш, що я дам тобі вітамін А? Чи ти думаєш, що я дам тобі риб’ячого жиру? А може, ти собі думаєш, що я дам тобі печіночну таблетку, а ще краще як ліки печіночки з цибулькою тобі нажарю? Ну то ти можеш собі навіть так думати, а я тобі нічого такого не дам. А не дам, бо не маю. Від курячої сліпоти не помирають.

Намучились, наїлися страху, але щасливо встигли до барака перед ранковим гонгом. Густа сніговиця не тільки приховала їх у сутінках, але замела на Поймі всі сліди...

Протягом дня у бараку залишалися тяжко хворі, старі та малі діти. Немовлята та малюки під чиєюсь опікою, старі мусили самі давати собі раду. День подібний до дня, минав їм серед розваг, пустощів, бійок й галасу. Діти допомагали прибирати в бараку, палити в грубках, принести дрова, назбирати чистого снігу. У двір вибігали рідко, бо ані одягу, ані відповідного взуття на тутешню сувору зиму не мали. Не вчилися, бо в Калючому про школу не було й мови. Забитий, завошивлений, заклоплений барак був для них єдиним доступним місцем. Діти радили собі в тих умовах, як уміли. Лише з одним порадити собі не могли: з безперестанним голодом. Як ті ненаситні лелечі пташенята, завжди були голодні.

Корчинський, вчитель за професією, а крім того ще й староста в бараку, нагодувати дітей не міг, але вирішив, що в його бараку діти вчитимуться.

— Як це буде виглядати, — переконував батьків. — Повернуть ваші діти в Польщу і «ані читати, ані писати».

— Ну добре, пане Корчинський, але хто їх вчитиме?

— Не забувайте, що я вчитель. Думаю, що помічників також собі знайду.

І знайшов. Целіна Біалеріва погодилася вчити польської, «студент» Владек Лютковський — географії, а сам Корчинський взявся за арифметику та історію. Навчали дітей у неділю, а на цілий наступний тиждень задавали уроки. Не було чим і на чому писати. Добре, що в магазинчику було ще кілька хімічних олівців. Діти писали на клаптиках газет, останках зошитів, паперових торбинках. Не було підручників. На щастя Генєк Біалер, гордий своїм новим рюкзаком, забрав його з Червоного Яру і довіз з цілим вмістом до Калючого. Шукали польських книжок в інших бараках. Але хто під час раптового вивезення мав голову до книжок? Але однак знайшлося пару: Банда Малиновська позичила їм «В пустині і в пущі», Олег Балік «Про гномів і сирітку Марисю», а Сташек Долина випросив у мами «Найновішу кухню варшавську», яка містила понад 1200 рецептів різних страв, від найскромніших до найвишуканіших, складених Анелею Овочинською.

— Пані Тосю! — жартував Корчинський, — коли кишки нам почнуть грати марша, припинимо навчання і почитаємо собі наприклад «про фаршировані телячі ніжки» або про «шніцелі по-віденські»... А на десерт... На десерт виберемо собі, о вже знаю: для дітей «шоколадне морозиво». А для нас «вергуни на піні» і чашечку міцної чорної кави!

— Кава, кава! Пане, не знущайтеся з мене.

Від себе Корчинський докинув улюбленого Міцкевича, якому завжди віддавав першість серед усіх польських поетів. Мав із собою в Калючому збірку, видану Анчицем, зі вступом професора Пігоня. Були там «Діди», «Гражина», «Конрад Валленрод» і «Книги Паломництва». Скільки то разів молився Корчинський полум’яною міцкевичівською молитвою, яку знав напам’ять!

«Пане Боже Всемогутній! Діти воєнного народу піднімають до Тебе беззахисні руки з різних кінців світу. Зовуть до Тебе з глибоких сибірських шахт і з камчатських снігів, і зі степів Алжиру, і з Франції чужої землі. А у Вітчизні нашій, в Польщі вірній Тобі, не можна звертатися до Тебе. І наші старики, жінки й діти моляться до тебе скритно, думають зі сльозами. Боже Ягеллонів! Боже Собеських, Боже Костюшків! Змилуйся над Вітчизною нашою і над нами. Дозволь нам знов молитися до Тебе звичаєм предків, на полі битви, зі зброєю в руках, перед олтарем, зробленим з барабанів і гармат, перед балдахіном, зробленим з орлів і прапорів наших; а сім’ї нашій дозволь молитися в костьолах міст наших і сіл наших, а дітям на могилах наших. Та адже ж нехай збудеться не наша воля, а Твоя. Амінь.»

Іван Савін найбільше цінив свій святий спокій. Не вперше був шефом гулагу, але той в Калючому значно відрізнявся від попередніх. У дотеперішніх перебували засуджені: політичні, звичайні криміналісти, в основному мужчини. Росіяни, українці, грузини, чеченці — одним словом, усі народи Радянського Союзу. І з ними справа була проста: вирок, табірний регламент, кінець покарання, до дому або на заслання. А тут раптом ці поляки! Що там за люди? Та ще й заслані цілими сім’ями, зі старухами і малими дітьми. Не мають вироків, значить не є, якщо формально підходити до справи, засланими, тільки переселеними в силу урядового декрету. Савін чув про подібну категорію засланців, коли то до Казахстану і в Сибір почали в тридцятих роках переселяти куркулів з України, Білорусії і козаків з-над Дону. Залишили їх в степу, в тайзі, хай собі радять. Хай живуть, як вміють. Без права повернення в рідну сторону. А ці поляки, то буржуї. Що з такими робити, як до них ставитись? Савін хотів знати. Любив порядок, регламент і