Кар’єра Никодима Дизми - Тадеуш Доленга-Мостович

А це цілком влаштовувало Никодима.

Приголомшливі почесті, які звалилися мов сніг на голову, і справді зміцнили певність Дизми, що доти він сам себе недооцінював. Проте обережність його не притупилася — адже Никодим бачив, що в його розумовому розвиткові, у вихованні і освіті є великі прогалини. Найвільніше він почував себе з Кшепицьким, але й з ним завше намагався бути потайним.

Тим-то в скорім часі він здобув собі славу «наймаломовнішої людини в Польщі». Одні пояснювали це англійським способом життя, інші взяли до відома слова самого Дизми — за чашкою чаю у прем’єр-міністра, коли дами приставали до нього з розмовою, Никодим сказав:

— Мені нема про що балакати.

Звісно, кому доводиться стільки думати, тому нічого говорити.

Никодим не знав, як поводитися в товаристві, не розумів багатьох слів, і це, хоч він і не показував того, часто доводило його до розпуки. Отож Дизма взяв собі думку поповнити запас своїх знань.

З цією метою він зайшов у книгарню на Свєнтокшиській вулиці і купив три книжки: «Словничок іноземних слів», «Народну енциклопедію» та «Бон тон» [16].

У вельми великій пригоді ставала йому ця остання книжечка. Першого ж дня Дизма знайшов у ній розгадку таємниці, чому Уляницький велів йому вкинути в скриньку прем’єр-міністра не одну візитну карточку, а дві.

Щодо «Словничка», то Никодим раз по раз заглядав до нього. Кожне слово, значення якого він не знав, Дизма запам’ятовував, щоб згодом знайти пояснення.

Зате до «Енциклопедії» він узявся з усією серйозністю і послідовністю. Заходився читати її з самісінького початку і до від’їзду встиг дійти вже до літери «F»[17]. Правда, це читання було не дуже веселе, але скоро Дизма помітив, що воно зразу ж дало свої наслідки — йому стало легше балакати з людьми, — і надумав прочитати все до кінця.

Це була чи не єдина в той час Никодимова робота, якщо не брати до уваги читання листів од Ніни. Щодня він одержував принаймні один лист. Усі листи були довгі, і Дизма, хоч і визнавав, що вони красиві, кінець кінцем втратив терпіння й перестав їх читати. Зазирав тільки на останню сторінку, де Ніна звичайно описувала новини. З цих вістей дізнався, що Куницький не має й гадки відпускати од себе геніального управителя, він вважає, що Никодим легко поєднає водночас дві посади — президента банку і головного управителя маєтків, бо Куницький ніякої роботи не даватиме, і в нього будуть зовсім вільні руки.

Це дуже тішило Ніну, отож вона благала Дизму, щоб той згодився. Никодим довго кмітував і пристав на це тільки тоді, коли Кшепицький твердо прорік, що від прибутку голова не болить.

Ніні про це Никодим не написав, бо, на її прохання, взагалі не писав до неї. В Коборові листи завжди проходили через руки Куницького, — Ніна боялася, щоб він не розклеїв конверта, як це кілька років тому вже було з Касиними листами.

Кшепицький заходився опоряджати помешкання пана президента, причому робив це з такою енергією, що за два тижні все було готове, і Никодим перебрався з готелю на Спільну вулицю.

На другий день він виїхав до Коборова, — забрати речі і побалакати з Куницьким.

Була неділя, дати телеграму, щоб вислали коней, Никодим забув, довелося йти пішки. Дорога від станції не далека — щонайбільше два кілометри, а ранок видався напрочуд гарний, і прогулянка була аж приємна Дизмі.

Поблизу тартака він здибав старого майстра з паперні, який шанобливо вклонився Дизмі. Никодим зупинився і спитав:

— Що тут у вас чувати в Коборові?

— Хвала богу, нічого нового, пане управителю.

— Я вже не управитель, а президент банку. Виходить, ви не читали про це в газеті?

— Читали, аякже! Читали, що вам така честь випала.

— Ну то як? Тепер мене називають «пан президент». Розумієте?

— Розумію, пане президенте.

Дизма засунув руки в кишені, кивнув головою і рушив далі. Але, ступивши кілька кроків, обернувся і гукнув:

— Гей, чоловіче!

— Слухаю, пане президенте.

— А пан Куницький у палаці?

— Ні, пане президенте, пан дідич, видать, у Сивому борі, там вузькоколійку прокладають.

— Так сьогодні ж неділя, празник.

— О, у пана дідича празник тоді, пане президенте, коли роботи немає, — мовив майстер із гіркою іронією.

Дизма прибрав грізного вигляду.

— Так і повинно бути. Праця — основа всього. А вам би щодня празник. Ну й народ!..

Заклав руки за спину і попростував до палацу.

Парадні двері були замкнені, Никодимові довелося кілька разів подзвонити, заки слуга відчинив.

— Що ви, сто чортів, повимирали тут чи що? Не додзвонишся ніяк!

— Моє шанування, ясновельможний пане! — злякано зиркаючи на сердитого Дизму, белькотів лакей. — Вельми перепрошую, я був у буфетній.

— Ну й що ж із того! Йолоп! Півгодини чекаю, а він — у буфетній. Бидло немите! Ну, знімай же пальто, чого вилупив очі, як баран на нові ворота! Де пані?

— Немає, пане управителю, ясновельможна пані поїхала до костьолу.

— По-перше, я тобі не пан управитель, а пан президент, осел ти такий. А по-друге, як панів немає, то ви собі тут празник влаштовуєте, ледацюги! Ніякого празника! Празник тоді, коли немає роботи, понімаєш?