Кар’єра Никодима Дизми - Тадеуш Доленга-Мостович

Никодим подзвонив і велів служникові купити всі газети. Відтак почав одягатися. Коли принесли газети, він схопив одну з них і почервонів.

На першій сторінці видніла його фотографія. Стояв, засунувши руку в кишеню, обличчя замислене. Вигляд поважний. Ба, показний! Напис під фотографією провіщав:

«Д-р Никодим Дизма, автор нової системи аграрної політики, дістав повноваження створити Державний хлібний банк і призначення на посаду президента цього банку».

Обіч під сенсаційним заголовком була чимала стаття — офіційне урядове повідомлення, біографія Дизми й інтерв’ю з ним самим.

У повідомленні було сказано, що рада міністрів на пропозицію міністра Яшунського постановила розпочати рішучу боротьбу проти економічної кризи, вдавшись до енергійних заходів на хлібному ринку. Далі йшов докладний опис плану, а за ним — оповіщення: виконавчі розпорядження буде видано по тому, як сейм схвалить закон.

Власний життєпис для самого Дизми був цілковитою несподіванкою. З нього Никодим довідався, що він народився в маєтку батьків-поміщиків у Курляндії, гімназію скінчив у Ризі, а вищу економічну освіту здобув у Оксфорді, що згодом як кавалерійський офіцер героїчно боровся на фронті проти більшовиків, де його поранено; нагороджений орденом «Virtuti Militari» і «Хрестом Хоробрих», що останнім часом він зійшов з політичної арени і тепер господарює в селі у Білостоцькому воєводстві.

Біографія рясніла такими епітетами, як «світлий», «знаменитий», «творчий»… Наприкінці зазначалося, що президент Никодим Дизма зажив слави як людина надзвичайної сили волі та міцного характеру, відома своїми видатними організаторськими здібностями.

Але найбільший подив у Никодима викликало інтерв’ю. Читав і очам своїм не вірив. Щоправда, ввечері він нажлуктився, як віл браги, але ж тоді, коли балакав з кореспондентами, усе тямив. А з того, що написали в газетах, він не сказав жодного слова! Тут були речення, яких Дизма, хоч скільки силкувався, не міг роздлубати, були вислови, значення яких він не знав, думки з приводу всяких питань, про які він не те що не говорив, а й сном і духом не чув.

Никодим вилаявся, але злості не мав. Навпаки, був задоволений, — прочитавши таке інтерв’ю, кожен вважатиме пана Дизму — пана президента банку Дизму — за людину неабиякого розуму.

Майже всі газети вмістили отакі статті та фотографії його в різних позах. Найбільше Никодимові подобалася та, де він сидів на канапі між прем’єр-міністром і міністром Яшунським, і ще одна — на якій він спускався сходами, а за ним ішов літній добродій із сивими вусами; цей чоловік ішов, тримаючи капелюха в руці, а він, Никодим, був у капелюсі. Напис під цим знімком говорив:

«Пан президент Никодим Дизма виходить із палацу Ради міністрів у супроводі свого майбутнього співробітника, новопризначеного директора Хлібного банку п. Владислава Вандришевського, кол. заступника міністра фінансів».

«Ого, — мріялося Никодимові, — тепер уся Польща мене знає».

І враз жахнувся. Спало на думку, що газети дійдуть і до Лискова, а пан Бочек, Юрчак та всі інші добре знають і його самого, і те, що писанина про Курляндію, і про гімназію та Оксфорд — усе це суща брехня.

Трясця його матері! Що як комусь із них стукне в голову написати в газету і розказать усю правду?

По спині побігли мурашки. Никодим сновигав по кімнаті і лаявся, а тоді знов почав переглядати газети: і дійшов переконання, що давні знайомі навряд чи наважаться на це. Їх засліплять його посада і зв’язки, не стане сміливості. Хіба що писатимуть анонімні доноси… Та хто ж повірить анонімкам!

Никодим сливе заспокоївся. Та ось ще раз зачитався описом своїх талантів, і серце заскимліло від іншої думки: як він дасть собі раду?

Правда, все найважче ляже на плечі директора Вандришевського, але ж і йому самому доведеться щось робити — виступати, підписувати, виносити постанови… І все це в тих справах, де він анічогісінько не тямить! Іншого виходу немає — треба знайти когось кмітливого… От якби Куницький узявся, але не захоче…. Взагалі тепер доведеться покинути посаду в Коборові. Розстанеться і з Ніною… На думку про це Никодимові стало прикро, але він сказав собі:

«Нічого не вдієш. Як треба, то треба. Не одна вона на світі».

Гірше — це знайти такого чоловіка, щоб за нього працював… Можна було б зробити його, наприклад, своїм секретарем…

І раптом Никодим ляпнув себе по лобі:

«Кшепицький!»

Аж підскочив з радості. Кшепицький — битий жак, знає, де раки зимують, його в дурні не пошиєш, але це свій хлопець, якщо дійти з ним згоди, то він метикуватиме за двох.

Дизма так запалився тією думкою, що постановив зараз же розшукати Кшепицького.

Хутенько вбрався і за чверть години уже дзвонив біля дверей квартири пані Пшеленської. Там саме кінчили обідати. Крім господині, Никодим застав Кшепицького і хирляву, страх веснянкувату дівчину — панну Тульчинську.

Дизму зустріли голосними поздоровленнями. Пані Пшеленська назвала його рятівником поміщиків, Зизьо Кшепицький — Наполеоном в економіці, а панна Тульчинська витріщила на нього очі, мов на сонце.

Зайшла розмова про Коборів, і всі дуже засмутилися, коли Дизма сказав, що тепер йому не буде часу для справи Жоржа Понімірського.

— А втім, — додав, — у нього так погано з клепками, що все одно нічого не пощастило б зробити.

Зизьо вилаявся, веснянкувата панночка скривилася в сумній міні, а пані Пшеленська висловила надію, що не треба втрачати надії…

Головним пунктом візиту Никодима Дизми була та хвилина, коли він, ковтнувши кави, прорік:

— А я прийшов до вас із пропозицією. Пане Кшепицький, ви ніде не служите?

— Ні.

— А бажання таке