Кар’єра Никодима Дизми - Тадеуш Доленга-Мостович

— Ну звичайно! — сплеснула пухлими ручками пані Пшеленська.

— Бачите, — вів далі Никодим, — мені тепер буде потрібен секретар. Секретар президента банку — це ж вам неабищо. Це має бути людина інтелігентна, кмітлива і взагалі фактично відповідальна. Розумієте?

Кшепицький облизав губи і недбало кинув:

— Дякую вам, пане президенте, тільки не знаю, чи я зможу. Крім того… гм… скажу відверто — не подумайте, пане президенте, чогось поганого, але я, либонь, не годжусь до казенної служби. Постійні години в канцелярії, щодня рано вставати…

Дизма поплескав його по коліну.

— Нічого не бійтеся. Ніяких постійних годин. Ви сидітимете на службі тільки тоді, коли я там буду, а невже ви гадаєте, що президент має сидіти як пень? На те є директор. У нас будуть лише найголовніші, найважливіші справи. Ну, давайте руку!

Пані Пшеленська була в захопленні. Хвилюючись, вона почала говорити Кшепицькому «ти» і завзято умовляла його негайно погоджуватись.

Зизьо всміхнувся і подав руку.

— Вельми вдячний вам, пане президенте. А чи можна поцікавитись, яку платню ви, пане президенте, мені призначите?

Никодима приємно лоскотало оте «пан президент». Він узявся в боки і спитав:

— Ну, а скільки б ви хотіли?

— Хіба я знаю?..

— Ну, сміливіше! — заохочував Никодим.

— Як вважає пан президент?

Дизма добросердо всміхнувся.

— Пан президент вважає, що пан секретар сам повинен сказати.

Усі ввічливо засміялися.

— Боже мій, — устряла пані Пшеленська, — мені здається, що якась там тисяча злотих…

— Тисяча двісті! — квапливо поправив Кшепицький.

— Що? Тисяча двісті? Ну, значить, я дам вам тисячу п'ятсот.

Дизма тріумфальним поглядом окинув кімнату, а Кшепицький серед захоплених «охів» пані Пшеленської зірвався з місця і, гучно шаркаючи ногою, дякував панові президенту.

Пані Пшеленська сказала, що таке діло не можна вершити насухо, і веліла служникові принести пляшку шампанського.

— Але, — мовив Дизма, підносячи келих, — одна умова, пане Кшепицький: спілка! Розумієте? Спілка! Це означає, що ми повинні горою стояти один за одного. І ані пари з уст про те, що ми балакаємо між собою…

— Розумію, пане президенте.

— А ще хочу сказати: коли я буду задоволений з вас, то на свята чи з якоїсь там іншої нагоди матимете дві-три тисячі премії.

Кшепицький провів Дизму до готелю. Дорогою вони розмовляли ще про організацію банку, і Никодим пообіцяв завтра ж познайомити Кшепицького з директором Вандришевським.

— Часу в мене буде обмаль, бо треба уладнати ще інші справи, отож домовимося, що за організацію візьметься Вандришевський, який звітуватиме не мені, а вам, розумієте? А ви вже матимете діло зі мною — будете доповідати про все, радитися і передавати мої розпорядження директорові.

— Так буде найліпше! — підтакнув Кшепицький.

— Уміння керувати, пане Кшепицький, — запам’ятайте собі! — це вміння діяти швидко і рішуче!

В готелі Никодим застав Уляницького, який привітав його гучно й радісно.

— Знаєш, Нікусь, у мене ще й досі в голові гуде після вчорашньої пиятики. Ну й здорово! А ти вже зробив візити?

— Які візити?

— Ну, знаєш, так годиться. Прем’єрові Яшунському, Брожинському і ще кільком. Терковському, мабуть, не хочеш? Хоч, знаєш, я вчора помітив, що він на тебе не гнівається.

— Ти гадаєш, що це неодмінно треба?

— Та, либонь, треба.

— Гм… — заклопотався Дизма. — Розумієш, одному якось… От коли б ти зі мною пішов…

— Ну що ж, можу піти…

Умовилися, що завтра зроблять візити, бо сьогодні ввечері вони ще мали бути на засіданні, де розглядалося питання про час відкриття банку і початок його діяльності.

Менш як за два тижні розгорнулися організаційні роботи. Під банк дали приміщення в новому будинку на Спільній вулиці, виділивши два поверхи на контору і восьмикімнатну квартиру для пана президента.

Правда, закон про нову хлібну політику ще був десь у комісіях сейму, але не підлягало сумніву, що обидві палати схвалять урядовий проект без суттєвих змін.

З цим Дизма не знав клопоту, все взяли на себе Вандришевський і Кшепицький.

Останній виявився просто неоціненним помічником. До роботи був дуже беручкий і кмітливості йому не бракувало, отож він проводив усе, що хотів, прикриваючись завжди одним і тим же:

— Так бажає пан президент.

Спочатку Вандришевський та інші, невдоволені з того, що Кшепицький совав свого носа в усі, навіть зовсім дріб’язкові справи, питали Дизму, чи дійсно він ухвалив саме так, а не інакше. І хоч Дизма часто й не знав, про що йдеться, але доконечно повторював:

— Коли Кшепицький щось каже, значить, я так постановив, і нема про що балакати.

Довелось примиритися з втручанням Кшепицького. А сам він зрештою не на жарт заприятелював з паном президентом. Звичайно, весь час зустрічаючись з ним, Зизьо скоро знайшов чимало вад у свого начальника. Та це було тільки на руку йому: секретар ставав неодмінним доповненням президента. А проте і з Кшепицьким Дизма завжди був сторожкий. А тим, що його всі поважали, ним захоплювалися, що могутні впливи і зв'язки Никодима дедалі зростали, Кшепицький у душі визнавав, що він має якусь таємничу силу і дивний розум.

Правда, Зизя дивувало, що розум Никодима частенько немовби притемнявся і тоді начальник, здавалося, нічого не тямить у найпростіших питаннях, одначе секретар дійшов до переконання, що пан президент навмисне удає з себе наївного, щоб легше застукати підлеглих на якихось комбінаціях. Зрештою Кшепицький знав, що його становище залежить тільки від президента, що якби