Лікарня на відлюдді - Олексій Михайлович Волков

— Машо, давай «метелика».

Внутрівенний катетер розкрили.

— Отже, так, — сказав Беженар, — зараз вам дадуть спеціальну голку. Щойно вколетеся — одразу голку повинна взяти медсестра, щоб встановити вам катетер, через який вводитимуть ліки. Вам тільки потрапити у вену — зрозуміли?

— Зрозумів. Тільки стільчика мені потрібно. І люстерце.

— А це навіщо? — не зрозумів Беженар.

— Той доктор вірно казав — у мене там очей немає.

Щойно все це принесли, хворий зробив спробу підвестися.

— Куди?!

— А як інакше? Поможіть... Не бійтеся, не втечу. От місяців за два, як нога загоїться...

Стільчик поставили задом до ліжка, і незвичайний пацієнт навалився пахвою на його спинку, простягаючи руку вперед над сидінням стільчика, на якому лежало люстерце. Поламану гомілку його обережно притримували на шині, яку довелося дещо посунути.

— Давайте голку вашу...

Він запрацював кулаком простягнутої руки, одночасно перетискаючи спинкою стільчика замість джгута вену, на яку, враховуючи її розташування, неможливо було ні накласти звичайного джгута, ні побачити результат його дії — усі були в цьому впевнені. Зек затис кулака і засадив собі голку під пахву — як усім здалося, майже не цілячись. На люстерце закрапала крові

— Давай! — підштовхнув Машу Беженар.

Медсестра тремтячими руками доробляла те, що сам пацієнт зробити вже не міг із причини некомпетентності.

— Усе, — сказав Беженар. — Приєднуй і капайте йому інтенсивно. За годину ставимо витяжку.

— Фантастика... — промовив Щур, виходячи з палати.

Вікно в ординаторській було розчинене. Усі розійшлися, і Олег дозволив собі закурити просто тут. Ситуація складалася доволі цікава. Якщо Володю дійсно мучать ці нічні жахіття, якщо все відбувається саме так, як він розповідав, — зв'язок напрошувався очевидний. У цьому випадку Володя мав рацію, пославши його сюди і взувши таким чином усіх психіатрів і шарлатанів, які марно пробували йому допомогти іншими шляхами. Хоча й він, звісно, поки що нічим конкретним не допоміг. Натомість став на вірний шлях.

От тільки не надто вірив Олег у саме такий хід подій. Надто фантастично. І взагалі — якась містика. Хоча... Чого не буває у медицині. Якщо все дійсно так, Якимцеві саме час звертатися до якогось грамотного психіатра. Бо самотужки допомогти йому із визначенням оцих усіх причин-наслідків, пояснити зв'язок сновидінь із Тачанівськими подіями Олег не відчував себе здатним.

Але значно більше його хвилювали думки іншого роду. Що, як сновидіння тут ні до чого? За логікою, саме так воно й виглядало. І тоді Олег засланий сюди з іншою метою. Довідатися щось таке, чого не зміг би розкопати сам пан Якимець, принаймні не здіймаючи зайвого галасу. І оце «щось», очевидно, коштує грубих грошей. Оце вже виглядало набагато ймовірніше. Хто його зна, чим насправді займається Володя. А що, як їхав він разом із отим Якимчуком? Адже у Тачанові вони були в один день! Якщо, звісно, Якимець не набрехав. Міг просто здогадуватися, що людина, яка його цікавить, застрягла десь тут, і потрібно вишукати у Тачанівській лікарні його сліди. Ймовірно? Навіть дуже. Звісно, сон ідіотський просто вигадати, але... Все— Таки у цій історії залишалося щось містичне. Чого раптом прізвища Олегового роботодавця і того пацієнта з гангреною майже однакові? Та й вік, напевно, збігається... Все— Таки, є тут якась містика, бісівщина...

— Добре тобі, — промовив Медвідь, увійшовши. — Я би також закурив.

— Кури.

— А до завтрашньої перевірки хто готуватиметься?

— Давай, щось поможу.

— А, тут помагай — не помагай... Сам розумієш, на те вони й комісія, аби знайти, що у нас не так. Якщо не знайдуть — отже, погано перевіряли, отже, дарма зарплатню отримують. Тоді вже їх «взують» — над ними ж також перевірка є. Тому просто мусять знайти — інакшого виходу немає. Система.

— Тоді їхня вища інстанція у них нічого не знайде, — пожартував Олег.

— Не хвилюйся, знайде, — упевнено промовив Ілля. — Повинні ж вони своє існування виправдати. Отже, знайдуть. А ті, хто над ними ще вищі, — також знайдуть. Така реальність, у такій системі живемо. Я отак не раз думаю: от не було би ніяких комісій, вищих інстанцій — ти б що, своїх хворих не лікував?

— Звісно би, лікував.

— Може, гірше лікував би, ніж за наявності комісій?

— Та ні.

— Звісно, — вів далі Ілля, — це ж не у твоїх інтересах. Якщо лікар не викладається для хворих — то має менший авторитет, менше коло клієнтів, отже, гірше живе. Висновок: на хріна треба ці «вищі інстанції»? Що то за держава така, що на одного з лопатою — семеро з папками та інструкціями? От завтра вони їдуть — а я вже два дні хворих відшиваю, кого тільки можу, бо не встигну дурні папери підготувати. І завтра будемо за ними цілий день лазити — знову ж таки, хворі постраждають. То на біса те все? Нехай би брали й собі хворими займалися — пацієнтів на всіх вистачить. Так ні, вони також на завтра всіх повідшивають, бо мають їхати нас жучити. І от повір: той, хто готується завтра мені тут вставляти, зараз сидить у себе в області й також думає — мовляв, на хріна воно мені потрібно? У мене купа хворих, а я завтра в район маю їхати й людям заважати жити та працювати... Ти осмислюєш взагалі, яка дурка відбувається і як ми живемо?

— По-моєму, я вже давно перейшов через це осмислення і не сушу собі голову такими речами, — скривився Олег. — Так повинно бути. Равлик у калюжі не замислюється над тим, що там багато бруду і смороду. Бо ж це калюжа!

— Але ж ми не равлики! — обурився Ілля.

— Усе відносно. Для самих себе — можливо. А дехто нас взагалі хробаками вважає.

— Іди ти в баню! — зібравши папери, Медвідь вийшов.

Олег витяг телефон і почав набирати номер. Потім замислився, сховав мобільний і, викинувши недопалок, вийшов із ординаторської. Перебив Медвідь зі своїми глобальними думками. А тим часом ще дещо можна було встановити просто зараз.

***

Адлахович, задерши спортивну, лежав голим животом догори, а Олег його обстежував. Нам'явши живота достатньо, лікар опустив кофту хворого донизу і промовив:

— Мені здається, ваші справи пішли на краще. Що ви скажете?

— Звичайно! А що я скажу?