Лікарня на відлюдді - Олексій Михайлович Волков
— І що ж далі? — проковтнувши, запитав Олег.
— От чого не знаю... Можливо, Голоюху відома доля цього хворого. Помер, напевно. Гангрена «квітуча» була. Якщо, звісно, не прооперувався найближчими днями в якомусь іншому закладі.
Тема була вичерпана. Хірурги підійшли до операційного столу, де саме накривали хворого стерильними простирадлами, залишаючи тільки невеликий прямокутник операційного поля.
— Можна, — дозволив Щур.
— Давай, Надю, — сказав Малевич. — 3 Богом...
***
Коридором хірургії шаркали двоє здорових чолов'яг без халатів відвідувачів. Один із них був одягнутий у військове з погонами підполковника, інший у цивільне. Кітель військового був розстіб— нутий на кілька ґудзиків, зелена краватка трималася лише на золотистій защіпці, відкриваючи сторонньому огляду смугасту тільняшку на грудях. Обоє голосно говорили та сміялися.
— Ну ти глянь, абзац... — весело коментував підполковник. — Відділення — ні кого на хер на кілометр. Ні тобі сестри, ні доктора якого... Вмирай — не хочу.
Другий гиготнув.
— А ось, — військом демонстративно читав по складах, — ор-ди-на-тор-ська. Язика можна зламати!
Розчинивши двері, обоє завалилися туди. Беженар здивовано підняв голову.
— Ну ти гляди! — зрадів військом. — Якраз і доктор, той, кого мені потрібно. І дєвушка, яка не хотіла до мене секретаркою іти...
— По-перше, потрібно стукати, коли сюди заходите, — промовив Беженар, — це службове приміщення. А, по-друге, що вам потрібно?
— Мені що потрібно?! — здивувався підполковник. — Та ви, доктор... це, як його... «шо-то с памятью моей стало...» Ви що, райвійськкома не упізнаєте?
— А... ви військком? — картинно здивувався Беженар. — Та ж вас важко впізнати. Я і не знав, що у вас є цей... зелений піджак. З погонами.
Обличчя військкома змінювалося швидко. Спочатку в нього від обурення «відпала» щелепа, а потім гонор так і попер назовні:
— Доктор, щоб ви знали, у мене все є! Так! Навіть те, що вам і не снилося! І я можу швидко пояснити вам, як треба говорити з військкомом. Вам би не демонструвати розум, а швиденько коньяк витягти зі столу через те, що військком сам сюди до вас прийшов розбиратися... Якщо я захочу, ви зі своєю пояснювальною завтра особисто в область поїдете!
Компаньйон вояки по-підлабузницькому гиготнув.
— А ви, власне, — перемкнув на нього увагу Беженар. — Що, відвідуєте когось?
— Ні, я...
— Самі заслабли?
— Ви що, доктор... Ги-ги...
— Тоді вийдіть звідси, — у своїй звичній дохідливій манері попросив Беженар. — Інакше я зараз зателефоную вашій Бучинській і пожаліюся, що ви у п'яному вигляді в робочий час отут у нас у відділенні порушуєте порядок.
— Доктор! — обличчя товариша миттєво змінилося. — Який п'яний вигляд? Все! Все! — лобуряка миролюбно підняв руки. — Іду. Ми ж просто з другом...
Він зник за дверима. Військком стояв розлючений.
— Доктор, я бачу, ви чогось не розумієте. Я щось не врублю— ся... Ви що, не вірите? Ви не вірите, що поїдете завтра за сто кеме і вас там дертимуть, як Сидорову козу? Та якщо я захочу, вашої ноги не буде на призовній комісії з усіма наступними санкціями! Вважайте, після цього ви і в лікарні не робитимете. Та якщо я захочу... он — дєвушка завтра ж буде у мене секретуткою сидіти! Я правильно ізлагаю?
Він вирячився на Ліду.
Беженар підвівся і, зобразивши майже ласкавий, дружній погляд, взяв підполковника за лікоть:
— Ви знаєте, це ж несправедливо буде, якщо мене дійсно виженуть із роботи... За те, що я... — лікар завагався. — Ну, словом, приперлося звичайне п'яне хамло, а я взяв, не стерпів і шарпнув його по ділянці «сонної»... Уявляєте, що буде, якщо вас звідси винесуть до реанімації? Скажуть — як, у білому халаті?! Ну, ти ж як мужик, зрозумій — несправедливо буде, якщо за таке... Я халатика скину, га? І десь нанизу, на свіжому повітрі...
До військкома зміст сказаного доходив поступово. Він починав часто дихати і, здавалося, збирався спопелити лікаря очима.
— А ще ліпше — прийди завтра, — радив Беженар. — Бо як попадеш із натягнутою на очі задницею до реанімації, то кров на алкоголь тобі обов'язково візьмуть. А там на «середню» точно вистачить. Якщо оклигаєш — сто відсотків із роботи виженуть.
Військком мовчки підійшов до дверей і взявся за ручку.
— То я не зрозумів, — як ні в чому не бувало, запитав Беженар, уже почавши було скидати халата, — мені роздягатися, чи ні?
Двері грюкнули доволі гучно.
— Я так і гадав, — знизав плечима Беженар, звертаючись вже до Ліди: — А ти що, злякалася?
— А то ні...
— Дарма. Він — ну, ти ж бачиш, що за людина.
— А якби він вас із собою забрав?
— То йому би гірше було. Ти що, сумніваєшся? Я дотепер свою штангу тягаю. Майстер спорту, між іншим. ІЦо, не віриш? Завтра посвідчення принесу. Я досі щороку на районній спартакіаді трудівників села виступаю. Минулого року не було Книша з РайСТ, то я перше місце мав. А так він завжди перший.
— І що, ви би його побили?
— Ну навіщо? Погрузив би на ноші у «швидку» і завіз би у відділок міліції.
Вона засміялася.
— А раптом він вам потім якусь капость влаштує?
— Що він мені може зробити? — знизав плечима Беженар. — Я, між іншим, не остання людина в районі. А він так... — лікар зневажливо махнув рукою, — до першої комісії, яку не купиш двома ящиками горілки...
З операційної виходили мокрі, змучені та мовчазні. У роздя— галці Малевич, не знімаючи плямистої від поту піжами, мацнув по кишенях халата:
— От зараза...
Медвідь із Женатим, поскидавши піжами, вмивалися.
— Що там? — запитав Ілля.
— Цигарки у кабінеті лишилися.
— Беріть у мене в халаті, — запропонував Олег.
— Дякую...
Розчинивши вікно, Малевич закурив просто там.
— Ну що, хлопці-молодці... Я гадаю, все зроблено, — завідуючий продовжувати думати про операцію.
— Днів чотири, — припустив Медвідь. — Якщо витягне — все буде гаразд.
— Так... — погодився Малевич. — Напевно. Знаєте що, хлопчики, я, напевно, додому піду. Щось я не у формі сьогодні. Хто ургентний?
— Я, — відповів Медвідь.
