Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Ключі від ліфта - Людмила Петрівна Іванцова

Ключі від ліфта - Людмила Петрівна Іванцова

Читаємо онлайн Ключі від ліфта - Людмила Петрівна Іванцова
забрав валізу з тим бухлом і акварелькою та й ушився додому без будь-яких наслідків для Ігоря.

Учора Льовушка щось тлумачив йому про власну історію в сусідньому ліфті, про якусь сліпу дитину, її няньку… Начебто він туди ходив ще раз, чи не раз, що хтось там сказав, що заступиться за Ігоря… Нісенітниці! Кому в наш час, у біса, треба зв’язуватися з ментами, витягати з кутузки якогось незнайомця, хай він навіть найкращий друг того, з ким ти випадково завис у ліфті?!

Але ж хтось-таки його витяг? Якимось же чином це сталося?! У камері наляканий Ігор, не вміючи до пуття молитися, просив «сили небесні», щоб якось розрулили ситуацію на його користь, і коли все вирішилось, він сприйняв це як належне, як перемогу справедливості над злом, яким і було його затримання.

Правда, з погляду закону тут могли виникнути певні сумніви… То хто ж?!

Ігор зателефонував другові, котрий і досі спав на його дивані й голова йому боліла. Але на питання про джерело допомоги відповів, не вагаючись – мати сліпої дівчинки, яку бавить та Оля, його «ліфтопопутниця», відрадила шукати зустрічі з господарем обікраденої квартири і сказала, що краще сама через свої зв’язки зайде з іншого боку, через міліцію, бо має там впливових знайомих.

– А на біса їй це все було треба?! – недовірливо спитав Ігор.

– Ну… не знаю, не перевелися ще добрі люди, – остаточно приходячи до тями після вчорашнього, відповів Льовушка, йому чомусь і не видалося дивним бажання жінок допомогти.

– То ти той, чуєш… Льовко, тоді треба якось віддячити, га? – перепитав Ігор.

– Ну… мабуть. Бо я просто страшенно розгубився і не знав, що робити і до кого стукати. А тут бач, як склалося!

– То може, запросити їх кудись у ресторан, чи що? Не гроші ж їм пропонувати?!

– Не знаю… Та навряд чи вони підуть. У них же дитина… Хіба, може, ти запроси ту жінку та сходи сам з нею… До речі, вона гарна, – посміхнувся Льовушка.

– А ти тим часом з нянькою побавиш дитинку?! – зареготав Ігор і прикрив слухавку рукою. – Дивіться, ще одної не зробіть!

– Ну, ти й дебіл, Ігорьошко! Бач, який хоробрий став, як на волю вирвався! Ми ж із нею ледве знайомі!

– Та кому це коли заважало?! Он я… – Раптом Ігор запнувся, наче вдарився на ходу лобом у скляну стіну, пригадавши ту злодійку, що так сколихнула його нутро тоді в ліфті, та й потім не відпускала, хоч і перекаламутила всі спогади цією історією з краденим віскі.

Щось недосказане, недозрозуміле залишилося від тієї зустрічі, від усієї історії, яка, наче, й закінчилась, але ясності від того не додалося – як вона потрапила в ту квартиру, навіщо вкрала сім пляшок віскі та якусь картину, як могла за таких обставин настільки тримати себе в руках, щоб дозволити йому той поцілунок?! А головне – як тверезо і розсудливо вона врятувала свою шкуру, підставивши його під удар! За що?! Невже за той самий поцілунок?! Чи їй узагалі було байдуже все, окрім власного спасіння?! І невже ті пляшки були варті такого ризику? Що, взагалі, все це було?!

Але низку риторичних питань було перервано – його викликали до шефа. Ігор попрощався з Льовушкою, сказав, щоб друг неодмінно подякував і переказав тій жінці, що він її боржник і неодмінно якось віддячить. Глянув на екран комп’ютера з коротким листом до Христини, вже не впевнений, що дійсно хоче сьогодні вечеряти з нею, але клікнув на кнопку «Відправити» – життя триває!

37

– Сука! От же сука! Але ж як їй це вдалося?! І сигналізація не спрацювала, і замки цілісінькі, а хата відкрита і сейф також… Це ж треба було, щоб я саме поїхав з міста?! Сука! Чи, може, вислідкувала, була наводчицею, а той гад виконавцем? Але ж як?! Як у місті, де мешкає понад три мільйони людей, розшукала мене через стільки років?!

Сивий огрядний чоловік років за п’ятдесят нервово керував солідною іномаркою, інколи зиркаючи на синю валізу, що притулилася до сидіння праворуч, бубонів собі під ніс та час від часу ляскав долонями по керму зі свистом:

– Сссука!

Події, що трапились під час його заміського вікенду в приємному товаристві, не могли бути ні спланованими, ні передбачуваними, ні навіть імовірними, бо ЦЬОГО не могло трапитись НІКОЛИ.

Думки його кружляли навколо одного:

«Якби йшлося про банальне пограбування – це ще якось можна було пояснити за законом великих чисел – щодня в мегаполісі хтось стає жертвою злодіїв… Але обібрати саме мене і поставити в позу для такого принизливого зґвалтування! Блін! І мало того, що не можу боротися за своє і помститися за нахабство, але ще й тим козлам мусив завезти ящик коньяку та дати бабла на закуску, щоб зам’яти справу і забрати назад свою колекцію! Правда, суки, одну пляшку таки поцупили. Бидло! Вибухали колекційне віскі за півтори штуки баксів, як пляшку самогону, а пояснили, що розбилася… І що ти їм скажеш?! Уже нема. Щастя, що решту віддали. Може, таки треба було піти подивитися на пику того виродка, що так тупо попався в ліфті? Ну, хоч цей зассав, падлюка! Уявив себе на зоні! Може, то її коханець? Ідіотка! Нічого собі метаморфози – з дружини крутого іноземця перетворилася на Соньку Золоту Ручку! Істооорія…»


Господар квартири, що звався в певних колах Сержем, а направду був Сергієм Захаровичем, виконав усі формальності у відділку міліції і навіть профінансував швидке закриття справи. Але при тому він промовчав, що з непомітного висувного ящичка всередині серванта-сейфа зникла тисяча доларів. Безглуздо вже згадувати про це, коли в описі вилученого було зазначено лише саму валізу, сім пляшок алкогольного напою імпортного (список назв та об’ємів), два рушники махрові імпортні 50×100 см та малюнок акварельний на ватмані формату А3 в дерев’яній рамці.

Тож про гроші не йшлося. Хто знає – поцупили їх руки того урки чи самих

Відгуки про книгу Ключі від ліфта - Людмила Петрівна Іванцова (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: