Ключі від ліфта - Людмила Петрівна Іванцова
«Невже Він це влаштував тоді навмисне?! Домовився із цим типом, заплатив йому, щоб довів мене до сказу, щоби потім «на білому коні»?! Що ж це за людина – з такими методами?!» – гнівалася Ліза, спостерігаючи через тюлеву штору, як по-дружньому весело спілкувалися чоловіки біля гостьового будиночка.
«Невже вистачить совісті ще й додому його запросити?!» – подумала Ліза.
Але товстун, передавши господарю якісь папери, попрощався і вийшов у хвіртку. Лізі знову стало зле, вона пішла до спальні й уляглася в ліжко. Розмов про побачене вирішила не заводити. Чим вона могла довести свою здогадку? Ходив чоловік, розважався, як і всі інші, що шукали за свої гроші солодкого джему чи гірчички на пісний подружній пиріг.
На додачу до всіх Лізиних проблем хатня помічниця Марія зламала ногу, і всі її обов’язки по кухні та догляду за будинком лягли на плечі молодої дружини. Нової робітниці чоловік наймати не поспішав – це ж вам не холостяцька хата, де немає кому про нього подбати. Не те, щоб Ліза боялася роботи, вона й раніше радо допомагала Марії і навіть не любила, коли та прибирала в їхній спальні, складала чи прала особисті речі – усе це молода дружина помалу робила сама, зберігаючи контроль за «своєю територією». Але територія невдовзі надто розширилася, а сил чомусь було замало. Аналізи показали анемію та нестабільність тиску, Ліза пила якісь пігулки й вітаміни, чоловік усе частіше дратувався, кричав на неї, грюкав дверима і залишав удома саму, хоча загалом був радий перспективі стати татусем.
Десь перед Новим роком, коли минули труднощі перших місяців і організм Лізи здобув рівновагу та звик до нового маленького життя в ньому, вона повеселішала, стала активнішою, і це не пройшло непоміченим. Кілька разів подружжя їздило в невеличкі подорожі по місцевості, Ліза раділа новим враженням, фотографувала краєвиди, тішилася подарунками, які купував їй чоловік у крамничках.
Одного разу Він сказав, що треба, гуляючи, принагідно зробити одну справу – привезти до клубу новеньку, яка переходить до нього на роботу з іншого містечка. Ліза не заперечувала. Тим більше, що та виявилася її землячкою. Поки Ліза чекала на чоловіка, фотографувала чудернацький пам’ятник і намагалася розібрати напис старовинною мовою на камені, Він повернувся до машини не сам. Висока худорлява дівчина, білявка з надто короткою стрижкою, байдужими очима та шиєю, перемотаною чорно-білим шарфом, тримала в руці невеликий наплічник і здавалася невразливою до всього, що відбувалося.
Серце Лізи стислося. «Мабуть, новенька, – подумала вона. – Дикий худий горобчик… Скільки ж їй років?» Вона посміхнулася дівчині, але та у відповідь мовчки кивнула і скривила губи у посмішці, що погано приховувала скепсис.
Усі сіли в машину – подружжя спереду, дівчина ззаду. Ліза, все ж таки радіючи, що зустріла землячку, озирнулась і спитала, як її звуть. Дівчина на мить утупилася сіро-блакитними очима в брунатні очі Лізи, а потім приклала руку до горла, точніше, до шарфа, що був на ньому накручений.
– Це Ліля. Вона застуджена, – пояснив, озирнувшись, чоловік. – Не може говорити, голос пропав.
Ліза співчутливо похитала головою, порадила пити більше гарячого, зітхнула і повернулася обличчям по ходу машини. У цю мить дівчина зиркнула на водія, наче кинула йому в потилицю каменюку. Потім вона підсунула під голову подушечку, що лежала на сидінні, підібгала під себе ноги, скрутилася калачиком і заснула.
Після кількох подорожей, побачивши, що Ліза почувається добре і не проти компанії, чоловік попросив її трохи допомогти в барі одного з клубів, бо захворів другий бармен. Ліза погодилася. Вона і справді трохи засиділася вдома, а як народиться дитина, то буде зовсім прив’язана. Та й багато там дівчат-землячок з колишнього СРСР, можна поспілкуватися. Хоча ставлення до неї вже було не як до своєї – це ж дружина господаря! Хто тихо заздрив, сподіваючись, що й собі колись може так поталанити, хтось «гострив зуба» і готовий був за першої нагоди підставити підніжку, хтось кидав співчутливі погляди. Але те, що її чекало далі, Ліза ніяк не могла передбачити. Невдовзі вона мала працювати до четвертої чи п’ятої ранку в клубі та ще й без зарплатні – бо хто ж платить дружині?!
Привозив її Брас, він же забирав уранці додому геть утомлену жінку, яка падала з ніг, ненадовго засинала, а потім іще мусила поратися по господарству. Вони майже ніколи не розмовляли. Цей хлопець узагалі був доволі мовчазним, наче робот, що виконував свою роботу як належало, та й усе. От до чого він ставився з душею, то це до квітів на клумбах біля будинку, про які охоче дбав. Ліза не раз непомітно спостерігала, як він вицяцьковує їх, пушить їм землю, поливає, чимось обприскує, гладить руками бутони та навіть розмовляє з ними. Здавалося, що до Лізи він також ставився зі співчуттям, але ніколи нічим цього не показував.
Ночами вона позирала з-за барної стійки на веселих гамірливих гостей і на хостес, що їх розважали, на чоловіка, котрий пригощався та вів розмови з клієнтами, загравав із дівчатами, і помітно було, що з деякими з них стосунки були давніми й не лише службовими. Білявка Наташа, танцівниця з Прибалтики, відверто висла на її чоловікові, стервозно відчуваючи свою безкарність. А коли Ліза, не втримавшись, зробила їй зауваження, то винною залишилась вона, а не та шльондра. Чоловік у гніві вихлюпнув на Лізу шампанське з бокалу і велів повертатися в бар. Уражена Ліза вилетіла з клубу, зловила таксі й решту ночі проплакала вдома. Наступні кілька днів чоловік перепрошував і примирявся квітами та подарунками, казав, що
