Ключі від ліфта - Людмила Петрівна Іванцова

представників правопорядку? Та й погодилися зам’яти справу, зважаючи на те, що «особливої цінності вкрадене не становило», що господар і підтвердив. Інакше треба було б робити експертизу, яка показала б чималу цінність кожної пляшки колекції, і тоді ніяка заява про відсутність претензій уже б не спрацювала. Звісно, претензії у Сергія Захаровича були, але заглиблюватись у стосунки з представниками МВС йому було абсолютно невигідно…

– Знала, сссука! Усе прорахувала… Убив би! – просичав він крізь зуби і зупинив машину біля свого будинку. – І як тепер можна почуватися безпечно? І на біса тоді плачу за сигналізацію? Ось я з ними ще розберуся! Казали хлопці – собаку треба завести. Таку, щоб неповадно було… Та хто ж нею займатиметься?

Із цими словами він вийшов з машини, обійшов її, відчинив дверцята і, перш аніж витягти валізу, озирнувся навсібіч.

38

Ліза ще кілька днів удавала перед чоловіком, що нездорова. Оля дбала про неї, особливо демонструючи своє старання в присутності господаря. Вона встигала все – і прибрати в будинку, і приготувати якусь їжу, і вибігти у двір, помилуватися рослинами й навіть, як могла, розмовляла з Брасом, вициганюючи в нього найкращі квіти для домашніх букетів, щоб потішити Лізу. Оля пурхала, мов на крилах, і найстрашнішим для неї була думка, що будь-якої миті її можуть повернути в той будинок, поріг якого вона зареклася переступати за будь-яких обставин.

Так колись вона вийшла з батьківської хати і лише раз повернулася туди дорогою з цвинтаря. Що б із нею тепер було, якби не наважилася тоді просити прихистку в Роксани? Невідомо, чи було б гірше, ніж тепер, але – як вже є, мабуть, така її доля. Але вибір у критичні моменти вона робила сама, бо нутром відчувала мить, коли щось треба змінити. А на кого ще було сподіватися? От і тепер, коли допекло її життя, дочекалася слушної хвилини, десь клацнуло всередині – «Стукай і відчиниться!»

Чому вона обрала Лізу? Може, в ту першу зустріч у машині, коли везли її мовчки на наступне місце «роботи та проживання», проти всіх упереджень, господарева дружина видалася їй щирою та людяною. Є речі, які не можна пояснити словами. Відчулося. Прочиталося намученою Ольчиною душею щось справжнє та людське в тій жінці.

А потім чула плітки між дівчатами в борделі про молоду дружину. Одні казали, що надто пихата, голову тримає гордовито, інші навпаки, що надто наївна, не бачить, що її чоловік спить із ким хоче, не дуже й криючись, іще інші – що про все та Ліза в курсі, але закриває очі, бо знала, за кого йшла і за що має терпіти. Потім почали обговорювати її вагітність, роботу в барі, ставлення до неї чоловіка – обсмоктували поміж інших новин і це. Оля слухала і наче назбирувала в голові інформацію, але не вірила, що та жінка, землячка, яка так щиро звернулася до неї в машині, коли Він суворо велів їй мовчати, навіть нап’яв шарф на шию, взагалі багато знала про розгалужений бізнес чоловіка.

Чимало страшного пережила Оля в чужій країні з того моменту, як загарчав за парканом автомобіль, на якому втекла, продавши її в рабство, землячка Олександра. І бита була, і голодом морена, і ґвалтована. І сама билася, пручалася, кусалась і навіть у клоччя різала собі коси чужими манікюрними ножицями, щоб не бачили в ній більше жінку, гарну екзотичну білявку. І знову була бита ще й за це, і стрижена якимось цирульником мало не під хлопчика, але, на диво, ця її відмінність від інших дівчат збуджувала деяких клієнтів чи не дужче за пишні шевелюри. Не раз і сама вмерти хотіла, і повбивати тих нелюдів, котрі заробляли гроші, здаючи дівчат в оренду іншим свиням, що купляли їхнє «кохання» на якусь годину.

Але, мабуть, надто важко людині себе вбити. Вбудовано в ній якийсь механізм на виживання. Спробуй-но втопися просто так?! Хіба що камінь на шию чи жорно важенне, що перетягне нестримну рефлекторну жагу твоєї плоті вдихнути ще раз, навіть коли дух твій уже підірвано і жити, начебто, немає причин.

Оля не змирилася. Вона просто затихла. Угамувалась її скажена ненависть до «господарів» і до «гостей», переплавилася на тиху лють, іскра якої жевріла в нетрях її єства та інколи спалахувала на денцях сталевих дівочих очей, попри усмішку на обличчі. Вона вирішила будь-що жити, коли побачила мертвою Дарину, ту дівчину, з якою вони прилетіли разом із Олександрою. Як уже в тієї все починалося, Оля не знала, бо коли вони за іронією долі через якийсь час опинилися в одному «закладі», Дарина її не впізнала чи не схотіла впізнати. Вона взагалі поводилася доволі дивно – автоматично, байдуже виконувала що наказували, йшла «в номери» з ким посилали, а коли сварили її, що невесела і клієнти скаржаться, починала слухняно посміхатися – була, як зомбі.

Її смерть уразила всіх, як грім серед ясного неба. Тиха, покірна, небунтівна Дарина, ні з ким не подружившись, але й не посварившись, змирилась, здавалося б, з таким існуванням, та однієї ночі раптом повісилась у вбиральні.

Коли вранці виносили її тіло, накрите простирадлом, зсунувся край сіруватої тканини, і Оля на все життя запам’ятала страшне посиніле обличчя дівчини й висунутий, прикушений щелепами, темний язик.

Оля вирішила жити. Але якась пружина, скрутившись усередині неї, чекала свого часу.

Коли господаря не бувало вдома, Ліза з Олею пошепки коротко розповідали одна одній свої історії. Ліза обіймала дівчину, гладила її коротке волосся та плакала. Усе, колись читане нею та чуте від дівчат хостес, видалося кіношним і блідим порівняно з короткими та разючими історіями з Олиного життя. І не вірилося, що цій дівчині лише сімнадцять років. Плакала Ліза і по-сестринськи, і по-материнськи, жаліючи цю колись довірливу дівчинку з такою поламаною долею та зболілою душею. Адже тіло, то лише тіло…

Ліза розуміла, що її тутешнє існування та ситуація, що здавалася нестерпною, не йде ні в яке порівняння з безвихіддю Олі. А ще розуміла, що не має наміру лишитися тут з дитиною назавжди, сито й