Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
Існувало багато різновидів гонок. Звичайні заїзди на швидкість та індивідуальні змагання, коли двоє велосипедистів якнайдовше втримуються на місці, щоб змусити суперника вести, потім повільно кружляють по треку і, нарешті, кидаються до фінішу з граничною швидкістю. Влаштовувались і двогодинні командні змагання з кількома спринтерськими гітами, щоб глядачі не знуджувались; одиночні змагання на час, коли спортсмен протягом години змагається із стрілкою хронометра; дуже небезпечні, але красиві стокілометрові гонки за потужними мотоциклами на скісному п'ятсотметровому дерев'яному треку великої чаші відкритого стадіону «Буффало» в Монружі, за участю уславленого бельгійського чемпіона Лінара, якого за його індіанський профіль прозвали Сіу, — незадовго до фінішу він, перше ніж збільшити свою і доти шалену швидкість, нахиляв голову й смоктав вишневий лікер з гумового шланга, з'єднаного з грілкою в нього під безрукавкою; і чемпіонати Франції з гонок за лідером на шістсотшістдесятиметровому бетонному треку в парку Принца поблизу Отейля — найпідступнішому треку з усіх; там на наших очах розбився великий Гане, й ми чули, як хруснув його череп під захисним шоломом — так хрускає зварене натвердо яйце, коли розбиваєш його об камінь на пікніку. Я ще розкажу про дивосвіт шестиденних гонок і перипетії шосейних гонок у горах. Досі про це писалося правдиво лише французькою мовою, та й термінологія велогонок уся французька — через те про них так важко писати. Майк мав рацію, на велогонках і без грошей — азарт. Але все це належить уже до іншого періоду мого життя в Парижі.
Голод — суворий учитель
Коли, живучи в Парижі, ти весь час недоїдаєш, голод бере тебе ще дужче, бо у вітринах всіх булочних завжди виставлено безліч смачних речей, і люди їдять за столиками просто на тротуарах, і ти бачиш ту їжу й чуєш її дух. Коли ти облишив газетну роботу й пишеш те, чого в Америці ніхто не купить, а вдома кажеш, що хтось запросив тебе пообідати, то найкраще піти в Люксембурзький сад, де від площі Обсерваторії аж до вулиці Вожірар не побачиш чи не вловиш нюхом нічого їстівного. До того ж там завжди можна зайти в Люксембурзький музей і подивитися на картини, які натщесерце справляють ще глибше враження, стають ще яснішими й прекраснішими. Живучи надголодь, я навчився куди краще розуміти Сезанна й по-справжньому збагнув, як він писав свої пейзажі. І не раз замислювався над тим, чи не був і він голодний, коли малював; але потім подумав, що як і був, то, певне, просто забував поїсти. Такі осяйні, але безглузді думки виникають звичайно від безсоння чи з голоду. Згодом я зміркував, що, мабуть, Сезанн відчував зовсім інший голод.
Вийшовши з Люксембурзького музею, можна було спуститися вузькою вулицею Феру до площі Сен-Сюльпіс, де також не було жодного ресторану, тільки затишний сквер з лавами й деревами. Був там ще фонтан з левами, і голуби розгулювали по бруківці або сідали на статуї єпископів. З північного боку площі стояла церква, а поряд з нею — крамнички, що торгували всіляким церковним начинням.
Якщо йти від цієї площі до річки, то годі було минути ряд крамниць з городиною, садовиною та вином, булочних і кондитерських. Але, добре подумавши, можна було звернути праворуч, обійти ту сіро-білу кам'яну церкву і потрапити на вулицю Одеон, а там знову піти праворуч до книгарні Сільвії Бійч, — і тоді по дорозі майже не траплялося місць, де продавали б щось їстівне. Та й на самій вулиці Одеон теж не випадало підживитися, аж до самої площі, де було три ресторани.
На той час як я переступав поріг будинку № 12 на вулиці Одеон, голод трохи відпускав мене, зате знову загострювались усі чуття. Іншими здавалися знайомі фотографії, впадали в око книжки, яких я раніше не помічав.
— Ви дуже схудли, Хемінгуею, — сказала Сільвія. — Харчуєтесь ви нормально?
— Ну звісно.
— Що ви сьогодні їли на обід?
Мій шлунок аж судомило з голоду, і я відказував:
— Оце саме йду додому обідати.
— Аж о третій годині?
— Я й не знав, що вже так пізно.
— Цими днями Адрієнна казала, що хотіла б запросити вас із Хедлі повечеряти. Ми запросили б і Фарга. Вам подобається Фарг, правда ж? Або Лярбо. Він вам буде до душі, я певна. Або Ще когось, хто вам справді подобається. Поговоріть з Хедлі.
— Я й так знаю, що вона залюбки піде.
— Я пошлю їй записку пневматичною поштою. А ви не запрацьовуйтесь так, щоб ніколи було й попоїсти.
— Гаразд.
— А тепер ідіть додому, а то зовсім спізнитесь до обіду.
— Мені залишать.
— І не їжте захололе. Обід поживний, поки гарячий.
— Пошти для мене не було?
— Здається, ні. Але стривайте, зараз погляну.
Вона знайшла на столі якийсь папірець і, зраділо позирнувши на мене, відімкнула шухляду.
— Принесли, коли мене не було, — сказала вона.
То був конверт, в якому я намацав щось ніби гроші.
— Веддеркоп приніс, — пояснила Сільвія.
— Це, мабуть, з «Der Querschnitt»[28]. Ви бачили Веддеркопа?
— Ні. Але він був тут із Джорджем. Він ще зустрінеться з вами, неодмінно. Певно, хотів спершу заплатити.
— Тут шістсот франків. І він пише, що надійде ще.
— Як добре, що ви нагадали мені подивитись. Молодець він, той містер Усе-Чудово.
— А кумедно все-таки, що купують у мене тільки німці. Оце він та ще «Frankfurter Zeitung»[29].
— Таки кумедно. Але не журіться. Форд залюбки купуватиме ваші оповідання, — підколола вона мене.
— Еге ж, по тридцять франків за сторінку. Скажімо, одне оповідання через кожні три місяці в «Трансатлантіку». За п'ятисторінкове оповідання виходить сто п'ятдесят франків на квартал. Цебто шістсот франків на рік.
— Ну, не журіться ви тим,
