Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей

За тих часів ми не довіряли людям, що не нюхали пороху, а цілком взагалі не довіряли нікому, й ми вважали, що Сандрар мав би менше хизуватися тим, що втратив руку. Я зрадів, що він завітав до «Ліла» вдень, коли там ще не було завсідників.

Того вечора я сидів за столом на тротуарі перед «Ліла» й дивився, як змінюється освітлення дерев та будинків і як бульваром неквапно цокають могутні битюки. Двері кафе позаду, праворуч від мене, відчинились, і хтось підійшов до мого столу.

— А, ось де ви! — почув я.

Це був Форд Медокс Форд, як він тоді себе називав. Він тяжко відсапувався в густі фарбовані вуса, але тримався рівно, мов ходяче, добре вдягнене пивне барило.

— Дозвольте підсісти? — сказав він, сідаючи й оглядаючи бульвар з-під безбарвних брів бляклими блакитними очима. — Я витратив найкращі роки свого життя на те, щоб цих шкап убивали в гуманний спосіб.

— Ви вже казали мені про це, — відповів я.

— Сумніваюсь.

— Запевняю вас.

— Дивно. Я цього зроду нікому не казав.

— Вип'єте?

Офіціант стояв над нами, й Форд замовив собі «шамбері» з «кассі». Офіціант, високий, худий, з великою лисиною, прикритою прилизаним волоссям, і з густими старомодними драгунськими вусами, повторив замовлення.

— Ні. Принесіть fine à l'eau[32], — сказав Форд.

— Fine à l'eau для мосьє, — повторив офіціант.

Я завжди уникав дивитися на Форда, якщо тільки міг, і тамував віддих, коли перебував з ним в одній кімнаті. Але тут ми сиділи надворі, й вітер гнав тротуаром опале листя від мого краю столика повз нього, тож я зважився глянути на Форда, відразу пошкодував і перевів погляд на бульвар. Освітлення знову змінилось, а я прогавив цей перехід. Я ковтнув із своєї чарки, щоб перевірити, чи Фордова поява не зіпсувала напій, але напій свого смаку не втратив.

— Щось ви дуже понурі, — сказав він.

— Зовсім ні.

— Чого ж, понурі. Вам треба частіше виходити на повітря. Я хочу запросити вас на наші вечірки — ми влаштовуємо їх у Bai Musette, y тому веселому танцзалі на вулиці Кардинала Лемуана, поблизу площі Контрескарп.

— Я мешкав два роки над тим танцзалом, коли вас ще не було в Парижі.

— Та невже? Ви певні?

— Атож, — відповів я. — Певен. У його власника було таксі, і, коли я поспішав на літак, він одвозив мене на аеродром. Але, перше ніж вирушити, ми заходили до танцзалу й, не вмикаючи світла, випивали в темряві коло цинкової стойки по склянці білого вина.

— А я не люблю літати, — сказав Форд. — То приходьте з дружиною в суботу ввечері до того танцзалу. Буде весело. Я намалюю план, щоб вам легше було його знайти. Я натрапив на нього зовсім випадково.

— Перший поверх будинку номер сімдесят чотири на вулиці Кардинала Лемуана, — сказав я. — А я жив на четвертому.

— Номера там нема, — сказав Форд. — Але ви це місце легко знайдете, якщо зможете знайти площу Контрескарп.

Я ще раз добряче ковтнув із чарки. Офіціант приніс Фордове замовлення, й Форд вичитав йому.

— Я не замовляв коньяку з содовою, — сказав він спокійно, але суворо. — Я просив принести вермуту «шамбері» з «кассі».

— Гаразд, Жане, — сказав я. — Я візьму цей fine. A мосьє принесіть те, що він замовляє тепер.

— Те, що я замовив з самого початку, — поправив мене Форд. В цю мить тротуаром повз нас пройшов худорлявий чоловік у накидці, під руку з високою жінкою. Він мимохідь зиркнув на наш стіл і пішов собі далі.

— Ви помітили, як я з ним не привітався? — спитав Форд. — Ну скажіть, помітили?

— Ні. А хто то?

— Беллок, — відповів Форд. — Як же я його знехтував!

— Я не помітив, — сказав я. — А чому ви з ним не привітались?

— На те є багато причин, — відповів Форд. — Ох, як я його знехтував!

Він був невимовно щасливий. Я не звернув особливої уваги на Беллока, й мені здалося, що й він не звернув уваги на нас. Я запам'ятав тільки, що він мав вигляд людини, зануреної у свої думки, і на стіл наш глянув, очевидно, машинально. Мені стало неприємно, що Форд повівся з ним так нечемно: як молодий письменник-початківець, я відчував до Беллока, свого старшого колеги, глибоку повагу. Сьогодні це важко зрозуміти, але за тих часів це було звичайне явище.

Я подумав, що добре було б, якби Беллок сів за цей стіл і якби я з ним познайомився. Зустріч з Фордом зіпсувала мені вечір, а з Беллоком, напевно, я провів би його дуже цікаво.

— Навіщо ви п'єте коньяк? — спитав Форд. — Хіба ви не знаєте, що коньяк занапащає молодих письменників?

— Я п'ю його досить рідко, — відповів я.

Я знов і знов нагадував собі те, що почув від Езри Паунда: ніколи не ображай Форда, пам'ятай, що бреше він тільки тоді, коли дуже втомлений; він добрий письменник, і щось у нього вдома негаразд. Та хоч як я старався, мені було важко не забувати цього, бо поряд зі мною — простягни руку й доторкнешся — сидів і сопів сам Форд, гладкий і бридкий. Але я старався.

— Поясніть мені, в яких випадках треба не вітатися? — спитав я.

Доти я вважав, що таке трапляється тільки в романах Уйди. Я так і не подужав жодного роману Уйди, навіть під час лижного сезону в Швейцарії, коли знімався сльотавий вітер, а всі привезені з собою книжки були вже прочитані й у пансіоні лишалися тільки покинуті кимось довоєнні видання Таухніца. Але якесь шосте чуття підказувало мені, що в її романах герої отак не вітаються одне з одним.

— Джентльмен, — пояснив Форд, — ніколи не вітається з негідником.

Я квапливо ковтнув коньяку.

— А з пройдою? — спитав я.

— Джентльмен не знається з пройдами.

— Виходить, не вітатися можна тільки з людиною свого кола? — не вгавав я.

— Авжеж.

— А як же тоді знайомляться з негідником?

— Його не завжди зразу розпізнаєш, а до того ж людина може завжди стати негідником.

— А що таке негідник? — спитав я. — Той, кого треба бити, поки не впаде?

— Зовсім не обов'язково, — відповів Форд.

— А Езра Паунд — джентльмен? — спитав я.

— Звісно, ні, — відповів Форд. — Він американець.

— А американець не може бути джентльменом?

— Хіба що Джон Куїн, — визнав Форд. — Ну, і дехто з ваших послів.

— Майрон Т. Геррік?

— Можливо.

— А Генрі Джеймс був джентльмен?

— Майже.

— Ну, а ви джентльмен?

— Авжеж. Я був на службі в його величності.

— Надто воно якось складно, —