Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей

— А в нас досить грошей на справжню гру, Теті? — спитала дружина.

— Ні. Ми прикинемо, як краще витратити ті, що візьмемо з собою. Чи, може, ти хочеш витратити їх на щось інше?

— Ну… — мовила вона.

— Я розумію. Останнім часом ми ледве зводимо кінці з кінцями, і я таки добре тебе утискаю.

— Та ні, — сказала вона. — Але…

Я знав, яким жмикрутом був увесь цей час і як сутужно нам жилося. Того, хто працює і має з цього втіху, скрута не дуже гнітить. Я дивився на ванни, душі й теплі клозети як на щось важливе тільки для людей, нижчих від нас, а ми тішилися цим, коли подорожували, що траплялося досить часто. А для буднів у кінці вулиці біля річки була громадська лазня. Моя дружина ніколи не нарікала на ці незручності, так само як не плакала, коли впала ота Chèvre d'Or. Хоч, пригадую, тоді вона таки заплакала, але з жалю за конячиною, не за грішми. А одного разу вона захотіла купити хутряний жакет, і я повівся як дурень, та коли вона його купила, він мені страшенно сподобався. І не тільки тоді я поводився як дурень. То все були спроби боротися з бідністю, що її можна здолати, хіба тільки ні на що не витрачаючись. Особливо коли замість одягу купуєш картини. Але тоді ми зовсім не вважали себе бідними. Навіть думки такої не припускали. Ми були вищі від інших, а інші, на яких ми дивилися згори вниз і яким мали всі підстави не довіряти, були багаті. Я ніколи не вважав за дивне носити вовняну сорочку замість спідньої білизни, щоб було тепліше. Це здавалося дивним тільки багатим. Ми добре й дешево їли, добре й дешево пили, нам було добре й тепло спати разом, і ми кохали одне одного.

— По-моєму, нам треба поїхати, — сказала дружина. — Ми вже так давно не були на перегонах. Візьмемо з собою щось їсти й пляшку вина. Я приготую бутерброди.

— Ми поїдемо поїздом, так буде й дешевше. Але якщо ти не хочеш, то не їдьмо. Все, що ми сьогодні зробимо, буде приємне. Адже погода така чудова.

— Я вважаю, що неодмінно треба поїхати.

— І ти не хотіла б витратити гроші на щось інше?

— Ні, — гордовито відказала вона. Гордовитий тон дуже пасував до її милого вилицюватого обличчя. — Хто ми, зрештою, такі?

Отож ми вирушили поїздом з Північного вокзалу, переїхали найбруднішу й найзлиденнішу частину міста, а тоді пройшлися пішки від залізниці до зеленого острова іподрому. Було ще рано, і ми сіли на мій плащ, постеливши його на щойно скошеній траві, й узялися до їжі; ми пили вино просто з пляшки й дивилися на старі трибуни, на коричневі дерев'яні будки закладних кас, на ясно-зелене поле іподрому й темно-зелені бар'єри, на коричневий полиск води у ровах-перешкодах, на побілені кам'яні стінки, білі стовпчики та поруччя, на затінений молодим листям дерев загін і на перших коней, яких туди виводили. Ми випили ще вина й уважно переглянули надруковану в бюлетені програму перегонів, а тоді дружина лягла на плащ подрімати, і сонце світило їй в обличчя. А я подався до трибун і знайшов одного давнього знайомого, ще з іподрому Сан-Cipo в Мілані. Він назвав мені двох коней.

— Попереджаю: розбагатіти не сподівайтесь. Але закладайтеся сміливо.

Ми заклали на першого половину тих грошей, що їх могли витратити, і він здобув нам виграш дванадцять до одного, чудово подолавши перешкоди, випередивши всіх на прямій по той бік поля і прийшовши до фінішу на чотири корпуси попереду. Половину виграшу ми сховали, а решту заклали на другого коня, який одразу ж вихопився вперед, був перший на всіх перепонах, а на фінішній прямій мало не поступився фаворитові, що наздоганяв його за кожним скоком, і нагайки обох жокеїв аж мигтіли в повітрі.

Ми пішли до бару під трибунами випити по келиху шампанського, поки оголосять виплату.

— Ну й потерпаєш на цих перегонах, — сказала дружина. — Ти бачив, як той кінь наступав йому на п'яти?

— У мене ще й досі млоїть усередині.

— Скільки платитимуть?

— За попередньою прикидкою — вісімнадцять до одного. Але на нього могли закласти великі гроші в останню мить.

Повз нас провели коней; наш був геть мокрий, ніздрі його широко роздимались, і жокей заспокійливо погладжував його.

— Бідолашний, — мовила дружина. — А для нас це тільки заклади.

Ми подивились, як пройшли коні, потім випили ще по келиху шампанського й нарешті почули оголошення про виплату: вісімдесят п'ять. Тобто платити мали вісімдесят п'ять франків за десять.

— Мабуть, наприкінці зробили великий заклад, — сказав я. Але й ми виграли чимало, ціле багатство як на нас, і тепер мали й весну, і гроші. Я подумав, що більше нам нічого і не треба. Один такий день, якщо взяти по чверті виграшу на витрати кожному з нас, давав змогу залишити другу його половину на «закладні кошти». Ті закладні кошти я зберігав у таємниці й тримав їх окремо від решти наших грошей.

Іншим разом, того ж таки року, коли ми повернулися з однієї із наших подорожей і нам знову пощастило на перегонах, ми по дорозі додому зайшли до Прюньє посидіти в барі, перед тим роздивившись у вітрині всі тамтешні дива з чітко виписаними цінами. Ми замовили устриці, краба по-мексіканському і пляшку «сансера». Додому йшли вже поночі через Тюїльрі і спинились подивитися крізь арку Карусель на темні бундючні сади, за якими світилася площа Згоди, а далі довга низка ліхтарів збігала нагору, до Тріумфальної арки. Потім озирнулися на темний Лувр, і я сказав:

— Ти справді віриш, що всі три арки стоять на одній прямій? Оці дві і Серміонська арка в Мілані.

— He знаю, Теті. Кажуть, ніби так, то, може, й правда. А пам'ятаєш, як ми бралися нагору засніженим схилом, а потім на італійському боці Сен-Бернару опинилися серед весни й усі троє — ти, Чінк і я — цілий день спускалися крізь ту весну до Аости?

— Чінк тоді казав про наш перехід: «Через Сен-Бернар у модних черевичках». Ти пригадуєш ті свої черевички?

— Бідолашні мої черевички. А пам'ятаєш, як у Біффі в Мілані нам подали крюшон