Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
— Звісно, що ні, — відказав Форд.
— Чому ж ви тоді п'єте зі мною?
— Я п'ю з вами як із здібним молодим письменником. Власне, як з товаришем по перу.
— Ви дуже люб'язні, — сказав я.
— В Італії вас, може, вважали б джентльменом, — великодушно мовив Форд.
— Але я не негідник?
— Ну, звісно, ні, мій любий. Хто б міг сказати таке?
— Але можу ним стати, — сказав я сумно. — Адже я п'ю коньяк, і взагалі. Саме це й занапастило лорда Гаррі Хотспера у Троллопа. А Троллоп, по-вашому, був джентльмен?
— Звісно, що ні.
— Ви певні?
— Тут можливі різні думки. Але я вважаю — ні.
— А Філдінг? Адже він був суддею.
— Хіба що зовні.
— А Марло?
— Звісно, що ні.
— А Джон Донн?
— Він був священик.
— Та-ак, тут є над чим замислитись, — сказав я.
— Я радий, що вас це зацікавило, — мовив Форд. — Знаєте, я на прощання вип'ю з вами кон'яку.
Коли Форд попрощався, було вже зовсім темно, і я пішов до кіоска й купив «Парі-спорт компле», вечірній випуск з результатами перегонів в Отейлі й програмою завтрашніх заїздів в Ангені. Офіціант Еміль, який заступив Жана, підійшов до мене подивитися результати останнього заїзду в Отейлі. Один мій близький приятель, що рідко навідувався до «Ліла», сів біля мене, і саме в ту мить, коли він замовляв Емілю коньяк, тротуаром повз нас знову пройшов худорлявий чоловік у накидці під руку з високою жінкою. Він скинув оком на наш стіл і пішов собі далі.
— Це Ілер Беллок, — сказав я своєму приятелеві. — Форд — він щойно був тут — не привітався з ним.
— Не мели дурниць, — відказав мій приятель. — Це Блістер Кроулі, шанувальник диявола. Його вважають найрозбещенішою людиною в світі.
— Прошу пробачення, — сказав я.
Народження нової школи
Записники в синіх обкладинках, два олівці, стругачка (на складаний ножик олівців не настачиш), столики з мармуровими стільницями, свіжий дух раннього ранку, щойно підметеної і протертої вогкою шваброю підлоги та ще трохи талану — оце і все, що було потрібно. Талан мали привертати каштан і кроляча лапка, що лежали у правій кишені. Хутро на тій лапці давно вже витерлось, а кісточки та сухожилки аж лисніли від довгого носіння. Кігтики дряпали підкладку кишені, і ти знав, що твій талан тут, при тобі.
Випадали дні, коли писалося так добре, що, відтворивши місцевість, ти міг заглибитися в неї, пройти лісом на поруб, а там вибратись на узвишшя й побачити пагорби за вигином озера. Часом кінчик олівця ламався в конічному носику стругачки, і тоді ти прочищав її маленьким лезом складаного ножа або ж дбайливо загострював ним олівець, а потім знову просовував руку в просяклу солоним потом ремінну петлю рюкзака, піднімав його, тоді просовував під ремінь другу руку і, відчуваючи на спині вагу рюкзака, а під ногами соснову глицю, починав спускатися до озера.
І раптом ти чув чийсь голос:
— Здоров, Хеме. Що це ти надумав? Писати в кафе?
Це означало, що твій талан залишив тебе, і ти згортав записник. То було найгірше, що могло статися. І якби стриматись, то ще нічого, але я тоді не вмів стримуватись і казав:
— А ти, сучий сину, якого біса сюди припхався?
— Ти, звісно, можеш вдавати із себе хтозна-що, але ображати людей ні до чого.
— Катав би ти звідси із своїм паскудним язиком.
— Це кафе для всіх. Я маю таке ж право бути тут, як і ти.
— Чого це тобі не сидиться в тій твоїй «Хатині»?
— Ой, годі вже. Не будь такий злий.
Тепер був саме час вивідати, як тут опинився цей тип: чи є надія, що його занесло сюди випадково, чи, може, за ним присуне ціла зграя таких самих, як він. Були, звичайно, й інші добрі кафе, де я міг би працювати, але туди довелося б далеченько йти, а це кафе стало для мене як рідний дім. Вибиратись із «Клозері-де-Ліла» мені аж ніяк не хотілося. Треба було або обстоювати свої права, або ж іти геть. Мабуть, розумніше було б піти, але мене почала розбирати злість, і я сказав:
— Слухай. Такому паскуді, як ти, байдуже, куди податися. То чого ти припхався сюди поганити пристойне кафе?
— Я просто зайшов випити. Що ж у цьому поганого?
— Вдома тобі подали б випити, а потім розбили б після тебе склянку.
— Де це вдома? Ото, мабуть, мила місцинка!
Він сидів за сусіднім столиком, високий гладкий молодик в окулярах. І вже встиг замовити пиво. Я вирішив, що не зважатиму на нього й спробую писати далі. 1 таки написав два речення.
— Я ж тільки привітався до тебе.
Я промовчав і написав ще одне речення. Коли втягнешся в роботу і вона добре йде, тебе не так легко вибити з колії.
— Чи ти вже став такий великий, що до тебе й озватися не можна?
Я написав ще одне речення, яким закінчив абзац, і перечитав його. Виходило поки що добре, і я написав перше речення наступного абзацу.
— Тобі завжди байдуже до інших, до того, що і в них можуть бути якісь труднощі.
Усе життя я вислуховував чиїсь бідкання. Та, як виявилось, тепер я міг писати й далі, — його бубоніння заважало мені не більше, ніж інші навколишні звуки, і, певна річ, куди менше, ніж Езрині вправи на фаготі.
— Приміром, людина хоче стати письменником, відчуває це своїм нутром, а нічого не виходить — і край.
Я писав далі, і мій талан нібито знову був при мені, як і все інше.
— Уявляєш: одного дня це наринуло на людину такою навальною хвилею, що вона втратила дар мови, заніміла.
Шкода, що не навіки, подумав я, не відриваючись від писання. А він розпатякався на всю губу, і його безглузді сентенції заколисували, наче вищання дошки, що її гвалтують на тартаку.
— І тоді ми полізли в Грецію… — долинуло до мене згодом. Перед тим я якийсь час не чув його слів, тільки голос. Тепер, знаючи, як оповідання розгортатиметься далі, я міг зробити перерву до завтра.
— То ти кажеш, ви полізли на Грецію? Чи в Грецію?
— Не будь вульгарним, — сказав він. — Ти не хочеш, щоб я розповів тобі все до кінця?
— Ні.
— Невже тобі не цікаво, що було далі?
— Ні.
— І тебе не хвилює життя і страждання ближнього? — Твої — ні.
— Ти бездушна тварина.
— Еге ж.
— А я сподівався, Хеме, що ти мені допоможеш.
— Я б