Нові коментарі
1 грудня 2024 18:53
Суки где вторая часть
Серце пітьми - Джозеф Конрад
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Любий бо-пер!.. - Тибор Дері

Любий бо-пер!.. - Тибор Дері

Любий бо-пер!.. - Тибор Дері - Безкоштовні електронні книги на українській мові: читай онлайн та скачуй
Сторінок:40
Додано:1-11-2024, 10:14
0 0
Голосів: 0
Аннотація до бестселера - Любий бо-пер!.. - Тибор Дері
Всі твори автора ⟹ Тибор Дері

У ліричній повісті «Любий бо-пер!..» (Любий свекор) відчутні мотиви прощання з усім прекрасним і добрим, що було в житті. Тема повісті рідкісна в світовій літературі, це твір про людське старіння. Вивертаючи свою душу, Тібор Дері мовби зумисне заплутує читача, який не завжди може збагнути: письменник пише серйозно чи жартує, він зображає себе й своїх близьких чи це тільки художнє узагальнення…

Тібор Дері (18.10.1891–18.08.1977)
Угорщина
Тібор Дері / Tibor Déry відомий угорський письменник — народився в Будапешті, в родині фабриканта. Навчався в Угорщині та Швейцарії. 1917 року дебютує еротичною повістю «Лія». У 1918–1919 рр. приєднався до революційного руху, став постом-модерністом робітничого руху. Після падіння РУР перебував деякий час в ув'язненні, після чого емігрував на Захід. Протягом 1920–30-х pp. жив то за кордоном (Австрія, Німеччина, Італія, Франція), то вдома. Публікується в авангардних часописах, пише роман «Подвійний крик», п'єсу «Немовля-гігант» (1926) та ін. Упродовж 1931–45 pp. працює над головною книгою свого життя — 1000 сторінковим романом-епопеєю «Незавершена фраза», пише сюрреалістичний твір «Пекельні ігри» (1946) про облогу Будапешта, яку він пережив разом із матір'ю в схроні. Після війни Дері знову в компартії, але з часом дедалі більше проникається сумнівами. Ці його настрої відобразилися у повісті «Нікі», сатиричних комедіях 50-х р. Його роман «Відповідь» різко критикує комуністична влада. У цей час Дері стає одним із натхненників Угорської революції 1956 р. Після поразки його ув'язнили на 9 років, незважаючи на звернення Томаса Пліота, Альбера Камю та ін. 1960 року Дері амністували. Це випробовування підняло авторитет письменника в очах усієї нації. 1960–70-ті pp. період високої творчої активності. Серед найзначніших творів цього періоду — повісті «Уявний репортаж про один американський поп-фестиваль» та «Любий бо-пер!..».

З угорської переклала Леся Мушкетик

Читаємо онлайн Любий бо-пер!.. - Тибор Дері
Тібор ДЕРІ
ЛЮБИЙ БО-ПЕР!..
Повість

Я народився в Будапешті наприкінці дев'яностих, отже, якщо не збився з ліку, мені тепер ближче до сімдесяти, аніж до вісімдесяти. Усі родинні документи, зокрема свідоцтва про народження та хрещення, загубилися під руїнами нашого будинку, у який під час облоги влучила бомба. Роздобути копії впродовж трьох десятиліть, що минули відтоді, мені, вочевидь, забракло часу. За нагальної потреби я ще в спромозі згадати дівоче прізвище моєї матері, а також дружини. Своє ж власне, навіть якби й хотів, забути не годен, бо й донині безнастанно роздаю автографи. Серед інших збережених у пам’яті відомостей, що стосуються книги записів громадського стану, варто згадати мого первістка, який ще немовлям у середині сорокових упокоївся незбагненною милістю Божою. Дружина пішла услід за ним значно пізніше, років через десять, сконала в муках, привівши на світ мого другого сина Тамаша. Тож уже шістнадцять років ми живемо разом з ним, шістнадцять, а може, й вісімнадцять чи дев'ятнадцять, це не суттєво.

А що природа наділила мене такою блискучою пам'яттю, то гріх нею не скористатися. Звідси ці нотатки. Певна річ, я робив їх лише для себе — так само, як курка несе для себе яйця; отож перед смертю маю власноруч їх знищити. Здійснити свій намір мені, природно, забракне духу, тому я прошу того, хто перший ці нотатки надибає, виявити до мене милість і спалити їх. Шкода, звісно, що й це бажання не здійсниться, бо хто ж наважиться знищити бодай однісінький рядок відомого на всю країну письменника? Мій син Тамаш? Для котрого кожен мій пчих як свята заповідь? Котрий не здатен покепкувати з мене навіть у найглибшому сні? Та й узагалі — де він буде в момент моєї смерті? Похмурої ранкової години — адже це трапиться на світанні, — коли я останньою гримасою попрощаюся зі світом.

Де він буде? У Катіному ліжку, собацюра! Біля мого ж чатуватиме якийсь вірний філолог, чи навіть двоє-троє, вірні з найвірніших, не кажучи вже про неодмінного репортера, що, плентаючись додому з «Фесека»[1], дорогою заверне до мене, нагостривши свою кулькову ручку, аби вловити мої останні хрипи й доправити їх верстальнику саме перед здачею номера в набір. До речі, яке буде моє останнє слово? Покластися на натхнення чи підготувати його заздалегідь? Звісно, пам'ять у мене ще ого-го, однак боюся, що останні хвилини виб'ють з голови завчений текст. Може, написати цидулку й засунути її під подушку? А як забракне сил витягти її?.. У приватному житті я не цураюся ексцентричності, це правда, та коли постаєш перед публікою, варто зважати на правила добропорядності, отже, останнє слово — не лише право, а й обов'язок людини.

А втім, при такому міцному здоров'ї я зможу ще років з десять розмірковувати про це.

У високості, над горіховими деревами мого саду, пролітає балканська горлиця, за нею друга, і обидві, повільно махаючи крильми, — що, подібно до людських слідів на землі, мовби прокладають стежку в напоєному сонцем повітрі, — зникають за дахом сусідньої вілли. Коли б і я міг так само нечутно розтанути в рокованих мені пекельних чи райських колах!

Отож, упродовж сімнадцяти чи вісімнадцяти, а може, й усіх дев'ятнадцяти, років ми самотньо живемо разом з моїм сином Тамашем. Пам'ять на числа у мене кепськувата, тому не знаю, скільки мені років, проте цим не переймаюся. Свій вік я визначаю за кількістю зубів: різці й ікла в мене на місці, за винятком одного, нижнього, правда, чотири чи п'ять каріозних кутніх довелося видалити, однак їхню відсутність можна зауважити, лише коли я гучно розрегочусь. Я сміюся рідко й винятково з чужого лиха; загалом же я людина доброзичлива, тож веселюся зазвичай тоді, коли холодної зимової днини забачу стариґаня з краплею під носом. Я спостерігаю, як у його носі назбирується рідина — поволі стікає від горлянки до носових пазух, там загусає, витікає з ніздрі і на якийсь час зависає на кінчику носа. Головний інтерес полягає в тому, скільки вона там провисить. І коли, нарешті, на піку повного визрівання, витягнувшись грушею і поблискуючи, вона несподівано падає на вилогу пальта чи камізельку старого бідолахи, мене охоплює нестримний сміх. Дідуган втуплює в мене тьмяний порожній погляд, не розуміючи, з якого дива я так радію. А якщо тим часом ще й наступна крапля…

З цього, безперечно, випливає, що хоч мій ніс і досі сухий, однак боюся, що рано чи пізно, скажімо, років за десять, я теж впаду в цей гріх.

Як, до прикладу, мій колега Ференц Ґалґомачаї, відомий поет, значно молодший за мене — хай береже його Господь років до ста двадцяти, — однак узимку в натопленій кімнаті у нього теж крапає з носа.

Нещодавно одного холодного зимового дня я зустрівся з ним на майдані Сабадшаг. Елегантна коротка дублянка, вузькі велюрові штани, широке блакитне кашне довкола шиї, хутряна шапка набакир. Своє ветхе тіло він пакує у наймодніші лахи, аби не відстати від крутої молоді.

Я кидаю погляд на його довгий ніс. Потому дивлюся на небо. Закинувши назад голову, він стежить очима за моїм поглядом. А я знизу розглядаю його ніздрі: лівий бік уже геть вологий.

— Що ти там побачив?

— Горлицю, — кажу мрійливо. — Я люблю горлиць. Між іншим, ти читав Кароя?

— Читав, — відказує він. — Слабкий.

— Так-так, — кажу.

Крапля вже дозріває і цілковито поглинає мою увагу. Я не можу зосередитися на слабких сторонах згадуваного роману Кароя. Я його взагалі не читав. Раптом з жахом зауважую, що рука мого приятеля Ференца Ґалґомачаї тягнеться до кишені — явно за носовичком. Рука тремтить. Хвороба Паркінсона? Чи просто старечий тремор? Однак розмірковувати про це вже немає часу. Необхідно відволікти його увагу.

— Он вона! — кажу я, вдивляючись у небо.

— Друга горлиця?

— Не сова ж, — відповідаю. — З совою я востаннє зустрічався на сторінках романів сестер Бронте.

— А я — в Пуркенсдорфі на дзвіниці

Відгуки про книгу Любий бо-пер!.. - Тибор Дері (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: