Книга змін, Андрій Юрійович Цаплієнко
Вони нарвалися на засідку в п’яти кілометрах від околиці Дебальцевого. Майже дійшли до «зеленки», коли Толя помітив чорні тіні, що миготіли серед дерев.
Рація не працювала. Командира розвідники бачили погано. Толя хотів свиснути, щоб його люди зрозуміли: треба ховатись або забиратися звідси. Але ще до свисту Толі над головою засвистіли снайперські кулі. Групу викрито. Але при цьому й українська група викрила своїх супротивників, російських диверсантів у чорній формі. Ховатися було ніде. Треба падати там, де стоїш. Залягли миттєво.
— Вони йдуть до посадки, — сказав Сергій.
Толя так не думав.
— Іваничу, дай мені тепловізор, — попрохав розвідник товариша, такого ж бувалого й досвідченого, яким був сам. Іванич, як і Толя, пройшов Майдан, але кулі на Інститутській обминули його.
Іванич простягнув прилад. У їхній групі тепловізор був на вагу золота. Бійці берегли його, а він беріг їхні життя. Толя заглянув у видошукач і побачив яскраво позначені білим світлом силуети на темному тлі посадки. Вони рухалися, здавалося б, хаотично. Але якщо придивитися, то в цьому русі спостерігалася певна систематичність. Вони, ці світлі фігурки, не скорочували дистанцію між собою, щоб не опинитися на лінії вогню. «Треновані хлопці», — відзначив собі Толя, налічивши не менш ніж дюжину бійців.
— Вони рухаютвся в наш бік, — вирвалосв у Сергія.
Толя лише скривився. Ну як сказати цьому гарячому й наполегливому хлопцеві, що зараз ліпше помовчати.
Неподалік замиготіло жовтим вогнем дуло кулемета. Над головами неприємною мелодією засвистіло повітря.
— Дядю Толю, я бачу одного. Я зараз його візьму! — і Сергій піднявся над землею.
— Не лізь! — крикнув Толя, але Сергій, нічого не відповівши, вже рвонув уперед.
Толя раптово збагнув, що це була спроба спровокувати їх, аби визначити, хто де перебуває. Як кажуть розвідники, розкрити вогневі точки. Він хотів зупинити Сергія. Набрав повні легені, щоб крикнути: «Назад!» Перекричати вітер. І спізнився. Ці люди в посадці насправді були профі. І мали вони на групу кілька гвинтівок із прицілами, що працюють за принципом тепловізора. Сергій хотів підкинути автомат, щоб відкрити вогонь по кулеметникові, і для цього підвівся на одне коліно. Він не встиг ні вистрілити, ні скрикнути. Снайпер ховався в секреті. Він працював у парі з кулеметником. Патрон виявився настільки потужним, що від кулі не зміг би врятувати навіть кевларовий шолом, що його молодий розвідник і так не любив одягати на бойові виходи. І коли Толя побачив, що в його групі на одного бійця менше, він віддав команду згортатись і повертатися на свої позиції.
Сергія вони несли на собі. Скорботний вантаж перекладали з одних плечей на інші, примовляючи: «Обережно, обережно, пробач, брате!» — мовби Сергій щось міг пробачити. Рухалися майже непомітно, намагалися бути настільки безшумними, наскільки може бути безшумною виявлена розвідгрупа. Ішли, зберігаючи дистанцію між бійцями. З кожним днем, із кожною краплею крові, втраченою на полі бою, вони ставали дедалі досвідченішими. Ненависть до ворога залишала їхні серця, натомість їх наповнював холодний розрахунок, єдиний надійний помічник у поєдинку з набагато потужнішим супротивником.
Толя вдихав запах осіннього поля. Він п’янив розвідника і тим відволікав від думок про загиблого товариша. Нога ступала вологою нивою, занурюючись по кісточку, і він думав про те, що невдовзі поле накриє снігами й настане пора відпочинку для землі. А Толі ніколи відпочивати. Доки не закінчиться війна. І щоразу, коли його супутники повторювали мертвому товаришеві: «Пробач, брате!» — дядя Толя відчував, як болить його покалічена на Майдані рука. А може, боліло ще глибше, у самому серці.
Тіло Сергія лежало за старою школою, що правила розвідникам за казарму. До нього підходили попрощатися брати по зброї. Темне небо перетинали трасери. З усіх позицій, де стояли українські війська навколо Дебальцевого, відкрили вогонь. Але не по ворогові, а вгору. То тут, то там спалахували вогні пострілів. У цей момент бійцям було абсолютно однаково, що сепари на тому боці можуть виявити вогневі точки. Донбаська ніч розсипалася на частини. Трасери вказували дорогу в небо душі, що відходила. «Досить, хлопці, пом'янули», — скомандував по рації командир роти, і через кілька секунд над холодним степом знову повисла нічна тиша.
Зорі байдуже дивились на землю. Та й чи дивились? Адже Земля — це піщинка в космосі, і його масштаби надто великі, щоб зорі помічали страждання мешканців оцього мікросвіту на околиці Всесвіту. Толя сказав собі, що пам'ятатиме Сергія, і слово він умів тримати.
* * *Коли розвідник повернувся в укриття після переговорів з отаманом Зотовим, він зрозумів, що Дебальцеве українцям не втримати. Згадав загиблого Сергія, чия смерть нікого не врятувала й ворога не зупинила, і спробував збоку подивитися на живих товаришів. Відстороненим поглядом здібного спостерігача. Іванич, який зайняв позицію зі снайперською гвинтівкою біля вікна, чекав на команду. Він не випускав козаків — чи ким там вони були насправді? — з поля зору, пильно стежив за ними крізь оптичний приціл. Джексон лежав на даху з біноклем, рахуючи артилерійські розриви й холоднокровно доповідаючи про можливі координати ворожих батарей. Сен-Жермен вимірював на карті координати й скидав їх у штаб.
Толя зв'язався з командиром групи артрозвідки.
— До мене щойно приходили росіяни з козаками. Козаки, правда, теж росіяни, — повідомив Толя начальнику. Той, помовчавши з хвилину, перепитав:
— Нащо приходили?
— Забрати своїх «двохсотих». Вони
