Книга змін, Андрій Юрійович Цаплієнко

— Это вряд ли, — сказав з-за спини отамана його супутник.

«Ну навряд, то навряд», — подумав Толя спокійно.

— Да, есть а такой вопрос, — змінив тему отаман. — У вас наш человек. Пленный. Отдадите?

— Отдать не отдадим, а поменяем. У вас тоже есть один из наших.

— А фамилия? — запитав другий і дістав олівець та блокнот.

«Він в отамана, схоже, замість начальника штабу», — оцінив Толя. І сказав:

— Позывной Горняк.

— Понял, — кивнув «начальник штабу». Він, судячи з усього, знав про існування людини з таким позивним.

— Вы хоть с нашим обращаетесь нормально? — запитав отаман.

Толя подумав про переляканого хлопця, який відсипався в комірчині під охороною Джексона. Джексон щойно змінив іншого вартового, і Толя навіть позаздрив військовополоненому, чиє право на здоровий сон ніхто не збирався обмежувати.

— С ним порядок. Женевская конвенция и все такое. Найдете Горняка, и мы отдадим вашего. Сразу же.

— Понял, — кивнув бородатий отаман. — Ну, до встречи. Руки, думаю, жать не будем?

Фраза прозвучала як легкий жарт, але Толя навіть не осміхнувся. Кивнув і пішов до входу в будівлю, де на другому поверсі двоє бійців тримали під прицілом гостей.

— Погоди, Толя, — зупинив його отаман.

— Что еще?

— Я знаю этого вашего Горняка.

«А я й не сумнівався в цьому», — по думки сказав собі Адамовський. Звісно, і отаман, і його помічник були в курсі.

— Там с этим Горняком не все в порядке.

І Толя застиг на місці. Він давно вирішив зробити все можливе, щоб витягти побратима з полону. Але можливості на війні завжди обмежені непередбачуваністю ситуації.

— Понимаешь, он у бородатых. У кавказцев, — сказав отаман так, ніби це пояснювало неможливість обміну. Толю це пояснення не влаштовувало.

— Ну и что, что он у бородатых? К чему это ты? Говори скорее, — поквапив співрозмовника Толя.

— Они ему пальцы отрезали. Восемь. Говорят, чтобы больше не стрелял. Оставили только два. «Чтобы поссать мог», — это мне их командир сказал.

— Понятно, — вичавив із себе Толя.

— Но вы же с нашим так не сделаете? — спитав «начальник штабу», вийшовши з-за спини отамана.

Толя уважно подивився в його очі. Уявив, яким зараз бачить цей чужинець його. Худорлявий чоловік маленького зросту з багатоденною сивою щетиною. У брудному камуфляжі. Типовий фашист. Жорстокий укр.

— Нет, — відповів Толя різко. Як відрізав. І повернувся до своїх, у будівлю.

— Я тебе верю! — крикнув Зотов насамкінець.

Снайпер із третього поверху, з розбитого вікна з обгорілою рамою, спостерігав, як росіяни зносили тіла своїх товаришів. Білі й темні плями миготіли поміж зламаними деревами.

Уночі по них знову била артилерія. Будівля вібрувала, здавалося, ладна розсипатись у будь-який момент. Але Толя залишався спокійним. Він знав, що бетон витримає і пряме влучення важких снарядів. Джексон на даху спостерігав за розривами й дуже точно повідомляв координати батарей супротивника. «Ох, ні фіга собі!» — сказала радіостанція його голосом і замовкла.

— Джексоне, де ти? — крикнув Толя, натиснувши тангенту. Радіостанція не відповіла. Відтак Толя вирішив одягти бронежилет і піднятися на дах, туди, де сидів Джексон. У мить, коли він штовхнув перед собою двері, радіостанція знову заговорила.

«Пряме влучення! Ще плюс три дірки в нашому даху!»

— Джексоне! Негайно вниз! — закричав Толя в радіостанцію.

«Та нічого, дядю Толю, я ще тут побуду. Воно ж двічі не прилітає. Ти ж знаєш».

Толя слухав ефір. Спочатку вибухи доносилися з вулиці, а потім радіо луною звучали в динаміці. «Дуже цікавий ефект, — подумав Толя. — Якщо раптом уб’ють, то шкода буде роботи німецьких лікарів».

І він згадав минулу зиму і власну кров, що заливала його одяг.

У лютому чотирнадцятого болю не було, тільки слабкість. Він із сотнями інших, відчайдушних і зневірених, ішов угору Інститутською. Був сповнений рішучості домогтися змін. За спиною палала вогнищами площа, сама назва якої обіцяла, що довгоочікувана свобода близько. Варто тільки зробити один ривок — уперед на підйом, — і настане день добра та справедливості. Вони йшли вперед, а люди в чорних формах, які стримували волю протесту, відступили. І він біг уперед, угору.

Поруч із ним, прикриваючись дерев’яним щитом, рухався хлопчина років вісімнадцяти. Страх і запал грали червоними відтінками на його щоках, блищали вогнем у його очах. І тут Толя побачив, як біля його ніг почала підніматися розривами земля. «Та це ж по нас стріляють!» — здогадався він