Книга змін, Андрій Юрійович Цаплієнко

Роза поклала голову на руки. Вона продовжувала слухати.

— Найстрашніше для мене, Розо, те, що я готовий туди вирушити. Я готовий туди поїхати слідом за ним. І разом з ним ненавидіти хохлів.

— Але чому? — вирвалося в неї.

— Чому? — задумливо перепитав він.

З півхвилини він помовчав. І знову продовжив.

— Усе тому, що він мій син і я його люблю. І ще ось ця фраза, яку він промовив. Ти чула, з яким болем і з якою гордістю сказав, що він капітан російської армії?

Ніч видалася зім’ятою, мов несвіже простирадло. Їй із ним не було погано, але й колишньої легкості взаємного проймання наче й не бувало. Бракувало якоїсь дуже важливої деталі, одного штриха, мовби музикант, граючи в ресторані чиюсь улюблену пісню на замовлення, раптово зупинився й не зіграв закінчення. Її мужчина цього не помітив. Він заснув, повернувшись до неї обличчям, так, що світло місяця падало через вікно і лягало благородним срібним відтінком на сивину його бороди.

Вона дивилася на нього й думала про те, що від любові до ненависті один крок. І що в його випадку ненависть — це форма співзалежності. Він хотів страждати разом із дорогою йому людиною, підкоряючись інстинктам, а не розуму й логіці. І все, що він написав, прочитав і створив, ненависть змивала з файлів його свідомості, залишаючи хіба злісні тваринні інстинкти. Єсенін, література, поезія, фізика. Віднині все це не мало ваги.

Нині він готовий ненавидіти хохлів тільки тому, що їх ненавидить його син. Але мине час, і він так само зненавидить піндосів, чухонців, чурок. Якщо з ненавистю дивитися на світ, то навіть усмішка коханої людини може здатися гримасою дикуна. Адже вона чурка, так? Із вузькими монголоїдними очима? Чим вона ліпша за хохлів? Або, може, гірша, яка різниця?

Біля неї лежав п'ятдесятирічний чоловік і тихо, задоволено сопів уві сні.

Вона невловними безшумними рухами зібрала речі і, причинивши за собою двері, спустилася на вулицю. Підняла руку перед самотнім «запорожцем» і через годину була в залі вильоту аеропорту. Прямого літака в Астану не було, їй довелося купити квиток до Алмати. «Ну нічого, навіть так це все ж швидше, ніж поїздом», — подумки мовила вона і вимкнула мобільний телефон.

Поле тяглось аж до обрію і повільно хвилювалося рядами золотого колосся, відгукуючись на найменший подув вітру. Небо було чистим і безхмарним.

Він давно помітив, що синява небес у цих краях буває різною. На світанку — насиченою, густою. Удень — білястою, як блакитний шовк, вицвілий на сонці. А перед самими сутінками небосхил, йому здавалося, блищав у променях призахідного світила, як поверхня авто модного кольору «синій металік».

Машини він не любив. Хоча якийсь час йому довелося попрацювати таксистом. Треба було заробити гроші, і то якнайшвидше. Зате він любив комбайни. Йому снилося, як дід простягає йому, підліткові, руку й допомагає піднятися в кабіну комбайна. «Ну що, Толю, полетіли?» — каже сивий бородань, усміхаючись. «Чому це полетіли?» — перепитує Толя, а дід замість відповіді хитро всміхається й виводить комбайн у поле. Золоте море гойдає величезну машину на своїх хвилях, і дід, як справдешній капітан, крутить величезний штурвал. Нечасті хмари біліють, мов намальовані емаллю на тлі ранкової синяви. Дід каже: «Дивись», — і тягне кермо комбайна на себе. Кермо повільно піддається, і от комбайн відривається від пшеничної хвилі й підіймається. Ух ти! У Толі захоплює дух від різкого перевантаження. Погляд насилу охоплює золоте море пшениці. Воно в далекій далині змикається з обрієм, але що швидше туди летить комбайн-літак, ведений дідом, то далі відсувається блакитний небосхил. Колючий і терпкий запах зібраної пшениці заливає все навколо, піднімаючи настрій, додаючи сил. Дід підморгує То ликові: «Хочеш, навчу на цій штуці літати?» І, заворожений, Толя тільки киває у відповідь. Він хоче бути комбайнером. А дід, посадивши комбайн біля ґанку старої побіленої хати, підштовхує його вперед, до дверей. Із дверей виходить бабуся й виносить глиняний глечик із молоком кольору емалевих хмар. І пахне від глечика травами.

— Толю! Толю! Прокинься! — наполегливо будить його Джексон.

Толя довго лежить і дивиться в стелю. Йому здається, що він чує гудіння дідового комбайна. Але це один за одним падають неподалік «руб-п’ятдесят-два», снаряди калібром сто п’ятдесят два міліметри, і стіни будівлі, де розташувався спостережний пункт української артилерії, гудуть і вібрують від розривів. Реальність надто давно й безцеремонно вдирається в його потаємні мрії. Уже немає ні страху, ні ненависті.

— Толю, вони сюди прийшли. Що робитимемо?

Він здійснив зусилля над собою і, неохоче відігнавши сон, запитав:

— Скільки їх прийшло?

— Двоє, — відповів Джексон. — Із прапором. Білим.

Тут, на позиції, в оточенні, вони лишилися без старшого офіцера, і неформальним командиром став То лик. Його природна інтуїція і впевненість у правоті вищих сил, що межує з фаталізмом, вселяла товаришам повагу. До того ж, він не боявся брати відповідальність на себе. А інші не боялися на нього покладатися.

— З білим прапором? — перепитав Толя, хоча зрозумів усе відразу. — Тримай їх на прицілі, а я зараз до них вийду. Поговоримо.

Вони надійно втримували бетонну конструкцію навчального комбінату на