Книга змін, Андрій Юрійович Цаплієнко

— Нормально, — відповів Сен-Жермен. — Тільки в боку сильно болить. І вдихати важкувато.

Усе було ясно й без медиків. Три зламаних ребра. Одне з них пробило легеню. Пневмоторакс, найлегший з усіх можливих варіантів. Який, утім, без швидкого медичного втручання міг виявитися найважчим.

— Зараз ми тебе відправимо, друже Графе!

Бійці зібрали поранених і підтягли їх до вцілілих машин.

— Що нам робити, дядю Толю? — запитав Адамовського хлопець із зав’язаною рукою.

Варіантів лишалося не так багато. І Толя постарався швидко їх озвучити. Перший. Іти вперед як є, однією колоною. З ризиком усім разом підірватися ще на одному мінному полі. Другий. Повантажити поранених на вцілілі машини. Кожному з екіпажів самостійно шукати вихід до своїх. А для тих, хто міг іти пішки, вибір визначено, так чи інакше. Іти пішки.

— А «двохсоті» ж як? — почувся голос із темряви. Толя змовчав, і його зрозуміли.

На «Поляні» в машини сіло близько сотні чоловік. З цієї сотні лише семеро могли йти пішки. Решті: пораненим, контуженим, травмованим під час обстрілу колони — треба було знову залізти у вцілілі вантажівки. І швидше їхати з пастки, доки їх не виявила розвідгрупа супротивника і не відкрила артилерійський вогонь по їхніх координатах.

Серед криків поранених, серед смороду палаючих машин Толі треба було залишатися спокійним і впевненим. Він не знав, чи є серед поранених офіцери. Можливо, й були. Але часу шукати тих, хто за своїм званням мав би взяти на себе відповідальність за живих, не було. Знову, як і на своєму спостережному пункті, він лишався за старшого. І коли машини, які мали шанс прорватися, роз'їхалися, кожна в пошуках своєї дороги життя, розвідник зібрав усіх, хто мав сили для пішого маршу.

— Консерви є в рюкзаках? — запитав він. — У кого залишились, викиньте. Лишіть тільки воду й шоколад.

— А ти, дядю Толю? — запитав Джексон.

— А в мене рюкзак був у тій машині, — відповів Адамовський, вказавши на бортовий «урал», що згоряв у вогні. — І боєкомплект! Зберіть його у «двохсотих», хто може! Швидко!

Час то розтягався, то стискався сталевою пружиною, щоб розтиснутись у найбільш незручний момент. Здавалося, вічність минула після того, як розбита колона потрапила в пастку, а насправді пройшло кілька хвилин. Жменька людей ланцюжком, вимкнувши мобільні телефони та змінивши частоту на раціях, ішла промерзлим руслом висохлої річки. Толя дивився на небо. Найяскравіша зоря — це Полярна. Дивлячись на неї, можна вийти на північ. Але чомусь усі зорі здавалися яскравими, і можна було запросто помилитися.

— Ух, блін! — вигукнув хлопець за його спиною.

— Що в тебе? — запитав Толя.

Хлопець голосно вилаявся.

— Та тут лід тонкий. А під ним вода.

— Він по груди зайшов у воду, дядю Толю, — повідомив Джексон.

— То допоможіть йому вибратися, хіба це незрозуміло? Чого дивитесь? — розсердився Анатолій.

Кілька пар сильних рук схопили бідолаху за промоклий камуфляж і витягли на хрусткий лід.

— Автомат не лишив там?

— Ні. Ось він, зі мною.

— Іти можеш?

— А хіба є якісь інші варіанти?

Їх не було. Тільки один — іти вперед. Але під ногами хрускотів лід, і Толя зрозумів, що річка не зовсім висохла. І місцями під льодом залишилися ділянки води, змішаної з грязюкою. Невідомо, скільки часу їм буде потрібно на те, щоб вийти до лінії фронту, яка змістилася на північ. А промоклих наскрізь бійців міцний мороз може вивести з ладу не гірше за ворожі розтяжки або диверсантів.

Через кожних півгодини шляху Толя влаштовував переклик, рахував своїх людей. Усі семеро були на місці. Після двох таких перекликів він зауважив, що промоклого бійця почало лихоманити.

Невдовзі схід сонця трохи відхилив багряний край зимової ночі. Темна смуга на сході — це посадка. Військовою мовою — «зеленка». Там цілком могла бути позиція супротивника. А група Толі йшла відкритим полем. Отже, пузом донизу і вперед. Повзти по-пластунськи. Що Толя й зробив, давши приклад іншим. «У бронежилетах це було б майже неможливо, — подумав провідник. — Ех, якби знав німецький лікар, що я виробляю з його титановою кісткою, то, певно, нізащо не випустив би мене з клініки».

Ця дивна, безглузда думка змусила його усміхнутись і навіть поліпшила настрій. Він повз уперед і продовжував по думки себе розважати: «Ось у машин і механізмів буває тест-драйв. Правильно? Значить, це тест-драйв для моєї залізної руки. Впорається чи не впорається. Як там лікар мене назвав? Термінатор, людина-механізм? Отже, треба цей механізм перевірити».

Жорстка замерзла стерня дряпала руки та обличчя, лишаючи по собі червоні сліди.

«Напевне, за час війни це поле встигне добряче відпочити, — подумав Толя, — і дасть чудовий урожай».

Він тяг за собою свій ручний кулемет і сварив себе за дурні думки. І знову перемикався на смішні нісенітниці, не забуваючи контролювати простір зліва та справа. Його люди повзли за ним, намагаючись не стогнати. Хоча від утоми хотілося не те що стогнати, а божевільно вити, як роблять тільки доведені до відчаю істоти.

«Рік постоїть під паром. А потім можна й соняшник. А чого ж не можна? Насіння має добре піти», — подумав Толя.

— Що? — перепитав його найближчий до нього боєць.

— Нічого, все гаразд, — відповів старший. Мабутв, у такт думкам