Життєві аналогії - Гнат Мартинович Хоткевич

Оксана перелякано дивилася на всю цю сцену і, видимо, думала тільки про те, як би не попастися матері на очі під сердиту руку. Коли Лепестина, кинувши прута, йшла до хати, Оксану — як язиком злизало.

На вулиці заторохтів віз. Дідок устав, прикрив очі долонею і, весело цмокнувши губами, сказав:

— О, та це Когутенко їде! Оце добре!.. Оце ловко!.. Побіжу й я за возом, як цуценя! Коли й прив'яжеться чортів Марко, то буде кому оборонити. А знаєте, баришне, я вчора сім рублів пропив! — нараз ні з того ні з сього хвастонув дід.

Катря дуже здивувалася.

— Та як же це?

— Та так, з великого ума. Ще за малим і не втопився.

— Та що ви, боже спаси!..

Нема ж того, щоб обійти до містка, а понесла мене нечиста сила вбрід. П'яний, що ж ви хочете... А вода ж висока стоїть, а я ж собі йду та йду. Та вже як дійшов, що мені стало по шию, де й хміль той дівся. Перелякався я дуже: і уперед ніяк іти, та й вертатися — не дуже. Давай я пливти, давай я пливти, а воно одежа мокра, у чоботи води набралося — насилу-насилу виплив. Змерз — так і не приведи, мати божа! А додому ще верстов півтори.

— То ви так і йшли?

А як же? Ну, прощавайте, баришне. Треба ж цього Когутенка не впустити. А то як провороню, буду битий сьогодні.

Дідок вийшов за ворота. Катря дивувалася міцній натурі старого, що невредимо переніс отаку купіль. Степанко заснув, пригрітий ласкою; головка його безсило схилилася набік, і дівчині приємно було дивитися на цей тихий сон. Думалися думи... ті, що приходять тільки на зорі життя й гинуть потім в якихось затруєних ямах, невідомо де.

Плакала дитина, валялася на землі, й боляче їй було від незадоволення її маленьких потреб. А от зараз уже добре їй. А що я йому дала? Властиво — нічого. Тільки приголубила й нагодувала. І невже неможна того зробити й відносно всіх людей? Тільки нагодувати їх і взяти їх печаль на себе — і завтра, завтра всі ті, хто плаче тепер і місця собі на землі не знаходить, завтра ж усі вони усміхнуться й тихо спатимуть уночі... Як це просто! Чого ж не об'єднатися усім тим, хто так почуває і розуміє, у велике вселюдське братство і взятися до тої роботи, перетворення світу?...

Піднялося вікно, і Лепестина майже над вухом Катрі сказала:

— Мені стидно, їй-бо право...

— Цс-с...,— замотала на неї дівчина рукою.— Він заснув.

— Заснув?.. Ну, то я зараз вийду.

— Я сама, я сама положу.

Катруся встала і, остерігаючися, як би не штовхнути дитину, пішла в хату.

Лепестина відчинила двері, розіслала на помості свою теплу кохту. Катря поклала дитину, і хвилинку одну жінка й дівчина дивилися спільним поглядом на дитячий сон.

— Витягніть борщ із печи та картоплю, та обідайте собі з Максимом. А я піду до Бондаренчихи,— казала Лепестина Оксані. Відрізала хліба, насипала картопель у миску й загорнула все те в рушник.

— Куди це ви, тітко?

— Та тут недалеко від нас удова одна живе. Заболіла, а четверо дітей, як каша, нікому й води подати. Бідність така, що й не приведи господи. Вже в нас, сказати, не переливається, а там так і зовсім. Так оце я піду хоч що-небудь там зроблю. Сама лежить, а діти — як мак дрібний.

— І я піду з вами.

— Що це вас охота взяла по мужицьких хатах ходити? — усміхнулася Лепестина.

— Та так... Хочу подивитися, як люди живуть.

— Ну, то ходімо. А ви тут дивіться, — звернулася вона до Оксани,— щоб не пустували. На поросят поглядай та того ледаря клич обідати.

Катруся з Лепестиною вийшли з двору. Сонце палило. Розжарений панський паркан здавався білим, як сонце. На вулиці — ні живої душі; навіть діти кудись поховалися. Повітря мертве, і тільки ледве чути журкіт якихось комах.

— Тітко Лепестино! А чи давно ця Бондаренчиха овдовіла?

— Та як вам сказати... не буде мабуть і півроку. Покійний чоловік її... то гарна людина була. Та й вона, сама Бондаренчиха, нічого жінка, а от тільки, що заболіла.

— А що в неї?

— Та... як вам сказати... Ото як знайшлося в неї четвертеньке, так воно, сказать, треба було перележати трохи, поки там усе направиться, а вона візьми та й устань, бо, кажу ж, не то що, а й хліба нікому відрізати. От і повредила, мабуть, щось. Тепер мучиться, бідна...

— А лікаря звали?

— Ні. Думка така, що воно так пройде, а воно, бач, не те. Я вчора бачила одного сусіду, він на той край їхав, казала, щоб побував у дохторя. Та хіба ж ти його дома застанеш?

Лепестина вмовкла. Знову щось важке й велике здавило серце