Життєві аналогії - Гнат Мартинович Хоткевич
— І охота ото вам, баришне, возитися з ним. Киньте його! Бачите, який він замурзаний!..
Знадвору почувся дитячий стривожений голос.
— Мамо! Мамо!
— Що таке? — не підвищуючи голосу, питала Лепестина, а сама не переставала возитися коло печи.
— Наших... овець...
Лепестина зразу випросталась, перелякано моргаючи очима.
— Хто?
— Ганнущенко...
В хату увійшла Оксана. Вона ледве переводила дух.
— А Максим же де?
— Він заснув... під грушею...
— Ах, ти ж, стерво прокляте!.. — і Лепестина, як була, кинулася надвір. На бігу схопила хворостину, але в ту хвилю, як вона вже вибігала з воріт, на зустріч їй показалося восьмірко її овечат. Їх гнав якийсь дідусь.
— Ну, Лепестино,— шамотів він,— оце з тебе півкварти, дивись. А то й цілу кварту.
Лепестина зраділа невимовно.
— Де ж ви їх, дідусю? Та як же?..
— Та я навипередки з Ганнущенком. Він собі, а я собі.
— От спасибі, дідусю, дай вам бог здоров'ячка! От спасибі, так спасибі...
А дідок, гордий зі свого вчинку, навіть не чув дяки, і говорив, не звертаючися до Лепестини, а так собі.
— А та шолудива Олена роззявила свою вершу та й зіпає ще з-за плоту. «А що ти там, чортів діду, робиш»? А я не слухаю, та за вівцями, та за вівцями! А оця кудлатенька така дурна — як смиконе! Я за нею — оце й ногу збив, а таки, бач, усі!.. На їх тобі, Лепестино, та поставиш у неділю півкварти. А хлопця треба добре прохворостити, щоб не спав коло скотини. А то так і щастя своє проспить.
— Я ж йому, сучому синові, дам!.. Я ж йому покажу, як спати!.. Бач, падлюка, не виспиться ніяк, щоб ти вже й навіки заснув.
Лепестина таки вибігла з двору. Видко було, як вона біжить вулицею. Звернула в суточки, вже не-видко. А потім знов показалася на горбочку.
Катря вийшла з хати, держачи Степанка на руках. Привітавшися з дідом, сіла на призьбі, в холодочку.
— Здрастуйте, здрастуйте, баришне, здрастуйте. А я чую, Лепестина каже: найняла, каже, собі няньку до Степана, та горенько моє — дуже дорого бере. І нянька нічого наче, а тільки дорого бере.
І дідок сам розреготався зі свого власного жарту.
— і що це вам, баришне, за охота прийшла з мужицькою дитиною возитися?
— Е, дідусю! Дитина — однаково дитина, чи вона панська, чи мужицька.
— Так то воно так, та не зовсім. Нашого викинь у Пилипівку на мороз, то воно покричить-покричить, та й засне на сніжку, як на перині. А спробуй при панській дитині хоч вікно в хаті відкрити — ого! Дивись, похворіло-похворіло та тільки — квік!.. А нашому що? Нашого поклади, кажу, на сніг, то воно тільки покричить-покричить, та й засне.
Дідусь хихотів старечим сміхом, попихкуючи своєю люлечкою, а зморшки ласкаво грали на його обличчі. Катрусі якось легко стало коло цього дідуся. От він збив ногу ганяючися за чужими вівцями, хоч до них йому могло би й не бути діла. От сміється він якось ласкаво. І люлечка ота — від усього було якось гарно.
— А хто це Ганнущенко?— спитала Катря.
— Та це тут собака один живе на нашім хуторі, так прозивається Ганнущенко. І винесла ж сюди його якась нечиста сила! Усі ми тут живемо дружно між собою. Не сказать, що не полаєшся там коли,— ну, то без цього вже не можна між людьми. А оцього принесла лиха година та поставила тріскою межи очі. І таке ж воно уредне, кляте, кого й нетреба — зачепить. Оце я перебив йому овець, так уже не знаю, як і мимо хати йти. Битиме ж, сучий син, їй-бо битиме! Треба підождати, щоб хоч провів хто.
На горі показалася Лепестина. Вона бігла вниз і стьобала прутом по плечах невеликого хлопчика. Хлопчик кричав і біг зигзагами в усі боки, аби хоч не кожен раз попав прут.
— Боже!.. Та вона ж йому очі виб'є!— скрикнула Катря.
— Та чого там. Повчить трохи, щоб знав, як спати коло скотини. Їх як не вчи, так вони й хату спалять. От хоч би й це узяти. Ну, не нагодись я під цей случай — от і давай чортовому Маркові рубляку, а то й усіх півтора. А завіщо — як ти, господи, бачиш.
Хлопчик ускочив у двір і, плачучи, почав бігати кругом хати. Лепестина хоч і запихкалася, а таки ганяла за ним, та вже Катря з дитиною стала їй на дорозі.
— Лепестино! Та що ви, господь з вами! Як вам не сором?
— Я йому, чортовому виродкові, покажу!.. Я з нього й шкуру здеру, з проклятого!.. Ах ти ж, анахтемо ідольська!
Лепестина кричала на все горло, Катря її заспокоювала, Максим плакав десь за хатою, а дідусь рівнодушно попихкував люлечкою та оглядав збитий палець.
— Та годі вже тобі, Максиме,— обізвався він до хлопця.— Іди краще сюди
