У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст
— Ну, та вже нехай! — озвався бакаляр, переможений такими доказами.
— Диви, оно і капітануля! Ні, погляньте-но на нашого Сен-Лу! Як він ноги задирає! І голову. Ну хто подумає, що він унтер? І монокль. Ич, як розмахався!
Я попрохав солдатів, яких моя присутність не бентежила, дозволити і мені виглянути у вікно. Вони не перешкоджали мені, хоча самі й не відступили. Я побачив, як князь Бородинський проїздив на коні урочистим трюхом, мабуть, уявляючи себе на полі Австерліца. Кілька переходнів юрмилося біля воріт казарми, зацікавившись виступом полку в похід. Випростаний свічкою в сідлі, з трохи брезклим обличчям, із цісарською повнявою щік, винозорий князь наче галюцинував, як галюцинував щоразу я, коли після проходу трамваю западала тиша, а мені ввижалося, наче по ній розходяться брижі музичного трепету. Я побивався, що так і не пощастило попрощатися з Сен-Лу, але все-таки поїхав, бо жити без бабусі було вже мені невміч; досі, коли я думав у цьому містечку, як там бабуся, я уявляв її такою, якою вона була зі мною, але уявляв самотою, не здаючи собі справи з наслідків такого становища; нині ж я мусив мерщій у її обіймах визволитися від примари, про чиє існування досі не здогадувався і яку викликав з небуття голос бабусі, справді розлученої зі мною, покірної і вже добряче — про що я ще ні разу не задумувався — підтоптаної, з моїм листом у руках у порожньому помешканні, де у бальбецькій поїздці я уявляв собі маму.
Гай-гай, саме цю примару я узрів, коли, вступаючи до салону без попередження, застав бабусю за читанням. Я був у салоні, або, краще сказати, мене ще там не було, бо бабуся ще не знала, що я в неї, і як жінка, застукана за якоюсь роботою, що вона її ховає, як хтось зайде, поринула в такі думки, з якими мені ніколи б не звірилася. Замість мене, завдяки миттєвій перевазі, якої надає нам дар зненацька бути там, де нас немає, був лише свідок, обсерватор, у капелюсі та плащі, чужий у цій оселі, фотограф, прибулий зняти місця, яких потім уже не побачиш. Те, що механічно відбилося в моїх очах, щойно я побачив бабусю, було найдостеменнішою світлиною. Ми завше бачимо дорогих нам людей у їхній живій суцільності, у вічному русі нашої невичерпної любови до них, яка перш між дасть дійти до нас образам, які творять їхню зовнішню подобу, втягує нас у свій вир, накладає їх на уявлення, здавна осілі в нас, об’єднує і стоплює між собою. Яким побитом, скоро чоло і щоки бабусі були в вдоїй уяві найніжнішими і найнезміннішими, яким побитом, скоро всякий звичний погляд є некромантія, а кожне кохане обличчя — дзеркало минувшини, яким побитом міг би я прочитати Все, що в ньому згрубіло й змінилося, хоча наше око, насичене думкою, навіть у найбайдужішому для нього зображувальному ряду, нехтує, як у класичній трагедії, всіма образами, не дотичними до дії, і втримує лише те, що служить надзавданню? Але хай замість нашого ока буде найматеріяльніша лінза, фотографічна платівка, все одно ми побачимо, скажімо, на подвір’ї Академії не академіка, який виходить і підкликає фіакр, а його мисліте, силкування встояти на ногах, щоб не грьопнути навзнак, параболу, виписану ним при падінні, як би він був п’яний або як би була ожеледиця. Так само діється, коли сліпий жереб випадку перешкоджає нашій мудрій і побожній любові надбігти вчасно, аби скрити від нашого зору те, чого він бачити аж ніяк не повинен; коли зір випереджає її, прибуває на місце перший і, полишений сам на себе, діє механічно, достоту як плівка; коли він показує нам замість коханої людини, якої вже давно не стало, але чию смерть наша любов щосили намагалася потаїти від нас, іншу людину, якій вона сто разів на день надавала коштовної для нас, але оманливої подібности. І, як хворий, що давно не дивився на себе, але щохвилі ліпив собі обличчя, не глядячи у дзеркало, на подобу того ідеального образу, який зберігався в його уяві, сахається, побачивши у дзеркалі на висохлому й спустошеному лиці ламаний, багровий хрящ носяри, здоровенного з єгипетську піраміду, я, для кого бабуся була мною самим, але тільки мною, якого я бачив у душі, ь одному й тому самому куточку минулого, крізь прозорість нашарованих один на один чи прилеглих один до одного спогадів, нараз у нашому салоні, що творив частину нового світу, світу часу, світу, де живуть чужі люди, про яких мовиться: «Як він постарів!» — уперше і тільки на хвильку, бо вона швидко зникла, побачив на канапі багрову при світлі лампи, хирляву, посполиту, хвору, задуману, уткнуту в книжку блудними якимись безумними очима, пригнічену, незнайому мені старушенцію.
Так ось, на мою просьбу про те, щоб подивитися Ельстірові полотна у дукині Ґермантської, Сен-Лу відповів: «Ручаюся, що можна». На жаль, ручався за неї лише він. Ми залюбки ручаємося за інших, якщо в нашій голові зберігаються їхні малесенькі образи і ми на свій розсуд порушаємо ними. Звичайно, коли ми беремо в рахубу труднощі, які виникають з несхожосте нашої вдачи та вдачи іншої людини і намагаємося вдатися до сильних засобів: інтересу, переконання, збентеження, здольних нейтралізувати нахили протилежні. Але розбіжність між нашою вдачею і вдачею іншої людини малює все-таки нашу вдачу, і труднощі усуваємо знов-таки ми; і сильні засоби дозуємо теж ми. І коли інша людина, діючи в нашій свідомості з нашого наусту, проробляє все те, що нам потрібно, ми хочемо, щоб вона те саме здійснила і в житті; аж ось коли все міняється, і ми наражаємося на несподіваний спротив, іноді просто непереборний. Чи не найбільший спротив виникає, певна річ, у жінки нелюблячої, яка бридиться і гидиться закоханим у неї чоловіком. Сен-Лу довго не приїздив до Парижа, і за весь цей час його тітка, котру він за мене просив, у чому я нітрохи не сумнівався, ні разу не запросила мене оглянути Ель-стірові роботи.
Сухо до мене ставився ще один пожилець нашого будинку. Це був Жюп’єн. Чи, може, він вважав, що
