Діва Млинища - Володимир Лис
Та коли поскаржився Купріян у гміну і явився поліціянт, Марися мовила, то батько все вигадує, бо затаїв злобу на Матвія, а вона любить свого чоловіченька. Так сказала — «чоловіченька». А от що синяки, то з драбини впала.
Купріян глянув на дочку осовіло, наче випив із півлітра «Виборової», хоч і зранку, і вчора, і позавчора ріски горілчаної в роті не мав.
Гаркнув з усієї сили:
— Щоб ви-те погоріли обоє!
І рушив з хати, а за ним і поліціянт. Марися ж опустилася на коліна й почала обіймати чоловікові ноги, примовляючи:
— Я тибе никому ни оддам, ни бійся.
Матвію захотілося погладити жінку по голові, та він вирвався, і тоже гаркнув, хоч і без злості:
— Дурний тибе піп хрестив, ногавиці не спустив, — та й собі вийшов.
Після того випадку між Матвієм і Марисею стосунки потепліли, а от зять із тестем постійно й далі гризлися. Купріян по-своєму любив і жалів нещасну дочку і потай мріяв, аби їй у житті трапився такий чоловік, який полюбив би нищасницю, хай ни за розум і красу, яких ни було, а за добре щире серце, відкритість душі, ту беззахисність перед світом, од якої плакати хтілося. У Матвія ж, бачив Купріян, не водилося за душею ничого, крім хіба мідного гроша співчуття та поблажливості. І од того Купріян супився, смалив свій бакун і гасив внутрішнє роздратування злістю на зятя, дочку, що так легко дала згоду на заміжжя, на коневі, корові й навіть кішці. Мав надію, що ставлення й поведінка Матвія змінилися б з появою дітей, особливо, якби народився син. Та минав рік, другий, третій, четвертий, а дитина не з’являлася. Тут злився Купріян, злився й Матвій. Мало, що женився на каліці, блаженній, а й дитину йому принести ни може. У тому, що ніяк жінка його не загрубіє[34], Матвій звинувачував свою безталанну, ні на що ни здатну поторочку, незадоволення висловлював грубим словом і кулаками.
Марися за ці кілька років перетворилася на його покірну служку, більше того — рабиню. Вона помагала, як могла, в роботі, навчилася варити їсти (раніш те робив батько). Вона мовчки зносила побої й посміхалася на кожні, хоч трохи добрі, чоловікові півсловечка, навіть позирк.
Матвій же відкрив у собі незбориму прихильність, більше того — пристрасть до землі. Ті п’ять моргів[35], які дісталися йому від тестя (а для поліських Загорян то було не абищо) він обробляв, доглядав, леліяв з любов’ю, яка виростала, як стебло жита пізньої весни й раннього літа. Усе на полі в нього мало бути розпушене, розроблене, доглянуте, виполоте, якщо якась грудка випадала на дорогу чи стежку, він підбирав і укладав її назад, на поле, ще й дивився, чи рівно лежить. На полі, навіть коли закінчив збирати урожай, пропадав з рання до смеркання. Народилася думка прикупити ще хоч моржок і він почав заробляти на то гроші. Якось у місті на базарі почув, що є міські пани, котрі укладають з хлопами угоди на вирощування певних культур — кормових буряків, цибулі, гороху[36]. Він розшукав такого чоловіка, уклав угоду й навесні купив п’ять мішків димки[37]. Восени в кишені мав триста злотих, на двісті більше, ніж заплатив за насіння. З буряками, правда, на другий рік не вийшло, та Матвій знав — тре шукати, й вигода прийде.
Земля в них була бідна, жито родило щонайбільше сімдесят пудів[38] з гектара. Матвій чув, що десь там, на півдні є земля багатша, яку можна ножем різати, як масло, і вона не розсипається. Йому захотілося побачити таку землю. Щоб поїхати хурманкою, тре було витрачати дорогоцінний час, а в поїзді — гроші. Якось почув, що збираються паломники, щоб іти до Почаєва, в тамтешню лавру. Тільки харчі за свій рахунок. Стояла осінь, урожай був зібраний, то чого б не піти — вирішив Матвій. Піший перехід, який тривав півтора місяця, був для Матвія особливим. Баби й чоловіки (жінок було більше) дорогою заходили в церкви й монастирі, а він, де міг, відлучався, йшов за село чи на край містечка, пробував землю, брав на долоню, розтирав, нюхав. І чим далі йшов на південь, відчував — земля ліпшала, маснішала. Насипав трохи в торбину, яку ніс за плечима, й вертався до церкви. Раз навіть відстав од своїх, то мусив цілий день доганяти. Зате додому приніс хоч і невеликий, али мішок зовсім іншої землі. Висипав на поле, не скраю, всередині, аби хто не побачив, що земля інша, та не забрав, і довго стояв, думав, що й Бог буває несправедливим, раз дає людям у різних краях неоднакову землю.
Повним господарем своєї землі Матвій несподівано став уже, як прийшли совєти. Навесні сорокового року вкотре посварився з тестем та добре намняв йому боки. Та, видно, невдало, перестарався (хоча хтозна, мо’ й на ліпше вийшло), бо тесть почав скаржитися на біль у правому, а потім лівому боці, проклинав, казав, що, певно, поодбивав бочки[39]. Невдовзі став виливати червону сечу, страшенно мучився, коли тре було випорожнитися.
Якось, коли осталися удвох у хаті, Купріян сказав майже спокійно та з притиском, од якого слова скрипіли, мов жорна:
— Тре було б тибе, харцизяку, таки посадити. Хтів міліціянтам їхнім заявити, то не поляки, ни стали б монькатися, червоні тибе б швидко до свого Сибєру запроторили б, у нех із законом строго, за вредітельство людині їден притирк[40] — тюрма.
Помовчав, дивлячись, яке враження справили його слова на зятя. Матвій стояв із закам’янілим лицем, тилько скули ходили.
Купріян зітхнув, пововтузився на лежанці, з якої вже рідко і вставав, і продовжив:
— Тре, ой тре було б тибе посадити. Хай би чирвоних вошей погодував, мо’ б полюднішав. Тико ж тибе до білих ведмедів повезуть, а я, чую, що всеїдно вже на ноги не зведуся, умру, то Мариська сама зостанеться. Пропаде вона, ой, пропаде. Хай вже,
