Чінгісхан - Василь Григорович Ян

Каган випустив косу, довго сопів, нарешті сказав:

— Я оберігаю і хлопчика, і тебе… Тому я і не оголосив його наступником. Монголи ніколи не стануть любити і слухатися сина меркитки.

Кулан впала на коліна.

— А ось я не боюся любити єдиного і найкращого в світі, найнезвичайнішого з людей, сина меркитки, тебе, мій повелителю, посланого самим небом, тому що твоя мати, велика Оелун, була не монгольського роду, а з мого племені меркитів.

Чінгісхан захрипів, підвівся.

— Так, ти сказала до ладу! Про це всі забули. І хай не згадують… Твої слова я збережу в моєму серці. Нікуди не смій виїздити. Розклади знову килими. Після воєнних нарад з нойонами я приходитиму до тебе, моя маленька рись, моя жадана, моя Кюсюльтю!

І каган, важко ступаючи, вийшов із юрти. Кулан підвелася, звівши брови, поволі, в роздумі намотувала на руку свою довгу чорну косу. Вона покликала служницю. Китаянка міцно спала, притулившись біля стінки. Кулан розбудила її ударом маленької ноги і сказала:

— Грубіян! Мало не зламав руку!.. Розстели знову килими! Вплети ще жмуток кінського волосся в мою косу, — дикун мало не одірвав її! Завтра великий обід з іноземними послами. Дістанеш китайське голубе плаття, гаптоване срібними квітами…

Каган, обдумуючи те, що говорила «розлючена рись», тихо обходив курган. Перед ним знову підвелася тінь. Вони обмінялися паролями: «Чорний Іртиш» — «Підкорений всесвіт!» Каган пізнав у вартовому свого старого нукера, що супроводжував його в усіх наскоках.

— Що почув? Що побачив?

— Там, у далеких горах, багато вогнів. Бачиш, немов намисто з зірок, — це багаття жителів цієї рівнини, що втекли з своїми стадами в гори. Вони бояться нашого війська.

— А що поміж себе кажуть нукери?

— Кажуть, що ми всіх баранів доїдаємо, що коні об’їли всю траву і вже скубуть коріння, що мечі просять крові. Тому кажуть: великий каган мудріший за кас, він усе бачить, усе знає, скоро поведе нас туди, де всього вдосталь і нашому і кінському животу.

— Правильно! Каган усе бачить, усе знає, про все подумав. Побіжи мерщій до начальника тисячі Чагана. Скажи, що ми наказуєм зараз же сідати на коня, взявши з собою шість сотень.

— Зараз побіжу, мій хане!

— Стривай, скажи іще Чагаиу, що я буду загинати пальці і ждати його тут, на кургані, перед цим лужком.

Монгол, перевалюючись на кривих ногах, побіг униз з горба, а каган, опустившись на п’яти, нерухомо сидів, наставивши велике вухо, і прислухався до звуків, що линули з темряви. Він став сам собі лічити: «Раз, два, три, чотири…» — і коли долічував до сотні, то загинав один палець.

Місяць поволі котився в небі, то загортаючись у хмару, то знову виринаючи на темне небо, і тоді юрти нукерів, що широким кільцем розтягнулися навколо горба, то виднілися чіткі й близькі, то зникали в тінь від хмари і темніли невиразними плямами.

Коли каган долічив до двохсот і загнув другий палець, між юртами забігали тіні, кілька нукерів навскач помчали в туманний степ. По всьому табору пролунали гортанні крики:

— Тривога!

А каган так само нерухомо сидів і спокійно лічив третю сотню, потім четверту… Здалеку було чути глухий гомін, він усе посилювався, і каган розумів, що це скаче табун з тисячі коней. Табун мчав усе ближче і разом спинився біля підніжжя горба. До кагана донісся гострий запах кінського поту, і налетіла хмара куряви, яка на мить сховала увесь табір.

Каган усе ще лічив і загинав пальці. З табуна було чути вищання і глухі удари, то брикались жеребці. Низьким, хрипким голосом каган проревів:

— Чагане! Ойє, Чагане!

— Ойє, слухаю! — протяжно з темряви долинула відповідь.

— Я загнув уже шість пальців! Чому баришся?

— Загни ще два, і ми всі будемо на конях!

Місяць знову виплив з-за хмар і яскравим світлом осяяв коло між юртами, куди звідусіль бігли монголи. Одні тягнули сідла і пітники, інші вели до своїх юрт коней, треті навскач проносились до своїх заздалегідь визначених місць.

Каган лічив далі. Він загнув сьомий палець і обернувся, почувши позад себе кроки. Двоє нукерів вели осідланого буланого коня Чінгісхана. Схопившись рукою за гриву, він піднявся в сідло і поволі виїхав на виступ горба. Позад нього вишикувалося сім нукерів; один тримав прапор з тріпотливими кінцями.

Перед каганом ще в усіх напрямах пересувалася гуща коней і вершників. Але всі вони швидко ставали на відомі їм місця, і не встиг іще Чінгісхан загнути восьмий палець, як перед ним уже струнко простягнулися шість рядів вершників, по сотні в кожному ряду, а спереду вишикувались начальник тисячі Чаган і поблизу нього кілька охоронців-тургаудів.

— Чагане, до мене! — гукнув Чінгісхан.

Чаган підскакав до горба і зупинився за три кроки від кагана.

— Ти поїдеш до тієї гори, куди втекли всі харачу (простонароддя, бідні кочівники) і всі довговухі зайці з степу. Ти приженеш сюди всю їхню худобу і не випустиш з рук жодного барана. Вперед!

Чаган повернув коня і