Чінгісхан - Василь Григорович Ян

Посол випростався. Дівчина помітила, що очі його світились розумом і бадьорістю, але він знову, немовби втомлено, заплющив їх і мляво розповідав далі:

— Татарський каган бачив, що жадність ханів не зменшилася, що голод і злидні простих пастухів посилилися, що татарський народ зібрався на силі, яку він раніше витрачав марно у взаємній різні… Отже, щоб прості скотарі не пішли проти своїх ханів, Чінгісхан вирішив спрямувати цю силу в інший бік… Він скликав курултай (раду) найзнатніших ханів і сказав їм: «Ви незабаром маєте вирушити у великий похід. Ви повернетеся з війни вкриті золотом, женучи табуни коней, стада худоби і натовп умілих рабів. Я вдосталь нагодую найбідніших пастухів, я обгорну їхні животи дорогоцінним шовком, кожному дам кілька полонянок… Ми підкоримо найбагатшу країну, і всі ви повернетесь такими багатіями, що у вас не вистачить в’ючної худоби, щоб притягти здобич до ваших юрт…» Весною, коли степ зазеленів добрим підніжним кормом, Чінгісхан повів кінне голодне військо на стародавній багатий Китай. Він розметав зустрічні китайські війська, він носився, мов буря, по країні, обернув у руїну й попіл тисячу китайських міст, і тільки через три роки війни, підкоривши половину Китаю, обтяжений безмірною здобиччю, він повернувся до своїх степових кочовищ…

— Хай зберігає нас аллах від цього! — прошепотів літописець.

— Усе, що я сказав, знову видається тобі казкою, а втім, усе це правда!

— Скажи, будь ласка, шановний Махмуд-Ялвач, який з вигляду цей незвичайний полководець Чінгісхан?

— Він високий на зріст і, хоч йому вже понад шістдесят років, він ще дуже сильний. Важкою ходою і незграбними манерами він схожий на ведмедя, хитрістю — на лисицю, злістю — на змію, стрімкістю — на барса, невтомністю — на верблюда, а щедрістю до тих, кого хоче нагородити, — на кровожерливу тигрицю, що голубить своїх тигренят. У нього високий лоб, довга вузька борода і жовті некліпаючі очі, як у кішки. Всі хани і прості воїни бояться його більше за пожежу чи грім, а якщо він накаже десяти воїнам напасти на тисячу ворогів, то воїни кинуться, не задумуючись, бо вони вірять у свою перемогу, — Чінгісхан завжди здобував перемогу…

— Я прожив багато років, — сказав літописець, — і багато бачив славних, хоробрих полководців, але таких людей, як ти описуєш, мені зустрічати не доводилось… Дуже схожа на казку твоя розповідь… Поясни мені, якщо можеш, чому татарський каган, зробивши багатим кожного пастуха, тепер раптом сам опинився на нашому кордоні, так далеко від своєї батьківщини?

Посол допив чашу вина, знову заплющив очі і дуже хитнувся. Літописець набрав суворого вигляду і погрозив слузі, який збирався налити ще. Але посол отямився і, помітивши порожню срібну чашу, зробив слузі знак, і той знову налив по вінця темно-червоного вина.

— Не дивуйся, що я п’ю так багато! Ні ти, шановний Мірза-Юсуф, ні твоя юна помічниця не випили ні краплі, отже, мені лишається самому пити за трьох…

Махмуд вів далі, тримаючи чашу в руках і трохи похитуючись.

— Великий каган відпочивав у своїх кочовищах три роки. Половину війська він лишив у Китаї, де народ продовжує і досі захищати батьківщину. А другу половину війська він сам повів на захід через пустелі й гори…

Літописець затулив руками вуха і застогнав:

— Я передчуваю жахливе!..

Посол говорив далі:

— Жадібність ханів і голод простих кочівників надмірні. Воїни скаржилися, що хани забрали собі найкращу здобич, що біднякам дісталися самі лишки. Тоді Чінгісхан вирішив повести воїнів якнайдалі, щоб вони знову не почали різати один одного і своїх ханів…

— Чи велике тепер татарське військо?

Посол сказав сонним, млявим голосом:

— Чінгісхан повів на захід одинадцять туменів (корпусів). У кожному тумені — десять тисяч кінних татар. Кожний вершник веде за собою другого запасного коня, а то й двох…

— Отже, у татарського кагана всього сто десять тисяч вершників? — вигукнув літописець. — А у нашого падишаха в чотири рази більше!.. А якщо він підійме на священну війну всі наші племена, то величезне військо ісламу стане зовсім непереможним!

— Хіба не те саме я говорив його величності, хорезм-шахові Алла ед-Діну Мухаммеду? Татарське військо перед військом падишаха Мухаммеда — царювати йому сто двадцять років! — все одно, що струмочок диму в темну ніч!.. Правда, у дорозі, під час походу на захід, до татарського війська приєдналися всі степові бродяги: і уйгури, і алтайці, і киргизи, і кара-китаї, і татарське військо Чінгісхана швидко збільшилось і розбухло… Це не казки!

Посол хитнувсь, обперся руками об килим і простягся. Дівчина підклала йому під голову зелену сап’янову подушку і сказала пошепки на вухо старику Мірзі-Юсуфу:

— Він хитра лисиця! Він не хоче сказати правди…

— Такі вже посли! Де ти знайдеш прямодушного посла!

Увійшов векіль. Усі довго, безшумно сиділи, вичікуючи і не знаючи, що робити з сонним послом. Махмуд-Ялвач раптом прокинувсь і підвівся, мимрячи пробачення:

— Що я вам наговорив сп’яну, сам не пам’ятаю. Даремно ви це все записали! Спаліть ці записки!..

Векіль провів посла назад вузькими, темними переходами палацу до глухої хвіртки саду, де чекали верхові коні. Джигіти насилу посадили в сідло обм’яклого Махмуд-Ялвача.

У досвітніх сутінках вершники поїхали безмовними вулицями сонної Бухари і прибули до заміського палацу шаха.

Через день, одержавши лист-відповідь з рук шаха Мухаммеда, татарське посольство вирушило на схід, до табору великого кагана всіх татар.