Чінгісхан - Василь Григорович Ян

Каган, задихаючись, добіг до конов’язі, одірвав від припони неосідланого коня, схопив його за загривок, навалився йому на спину і понісся дорогою просто до голубої гори. Єлю Чу-цай і сини Чінгісхана сіли на коней і помчали за ним.

Вони прискакали до скелястої гори. На виступі серед сосон стояв каган. Його було видно здалеку. Він скинув шапку і повісив на шию пояс[90]. Сльози, великі й блискучі, текли по смаглявому обличчю, на якому каган розмазав землю.

— Вічне небо! Ти рятуєш праведних і караєш винних! — кричав каган. — Ти покараєш нечестивих мусульман! Чи чуєте ви, мої хоробрі багатури: мусульмани задушили мого посла Усуна і чотириста п’ятдесят щирих купців, які поїхали торгувати. Мусульмани пограбували всі їхні товари і сміються з нас. Вони забили другого мого посла хороброго Ібн-Кефредж-Богра. Вони обпалили вогнем, немов свинячі туші, бороди ще двом послам і вигнали, як бродяг, віднявши у них коней. Чи будемо ми це терпіти?

— Веди нас на мусульман! — кричали татари. — Ми виріжемо їхні міста, переб’ємо всіх з дружинами й дітьми! Ми заберемо усю їхню худобу і всіх коней.

— Там не буває морозів і холодних буранів, — гучно ревів Чінгісхан. — Там завжди літо, там ростуть солодкі дині, вата і виноград. Там на луках тричі за літо виростає трава. Хіба пристойно в оцій щасливій країні жити таким злочинцям, як мусульмани? Ми віднімемо їхні землі і зрівняємо з землею їхні міста. На місці зруйнованих міст ми посіємо ячмінь, і там будуть пастися наші дужі коні і стоятимуть тільки юрти з нашими відданими дружинами і дітьми. Чи ви готові йти на мусульманські землі?

— Укажи нам тільки, де вони, і ми їх виріжемо! — кричали татари.

— Я бачу навіть без шаманів, що настав «щасливий місяць» і пора повести військо на захід, — голосно сказав Чінгісхан і, обернувшись, став поволі підійматися вище на гору. За ним пішли його охоронці і кільцем оточили те місце на горі, де Чінгісхан побажав залишитися на самоті з своїми думками.

Піднявшись ще вище по схилу гори, Чінгісхан побачив на майданчику над урвищем багаття. Біля нього сидів хлопчик і роздував невеличким ручним міхом вугілля, на якому лежала розпечена штаба заліза. Тут же, навпочіпки, старий монгол повертав штабу кліщами і тримав напоготові для кування ковальський молоток.

— Хто ти? — спитав каган.

— Я коваль Хорі з тумену Джебе-нойона.

— Чому ти тут?

— Я виготовляю загартовані вістря для стріл. Вони не згинаються від удару в залізо і пробивають найміцнішу броню. Хіба, виготовляючи такі невідпорні стріли, я не допомагаю тобі?

— Ти до ладу говориш, — зауважив Чінгісхан. — А чом ти працюєш тут, на горі?

— Тут, на горі, багато смолистого коріння, що дає жарке полум’я. Та коли признатися, то звідси, з гори, я бачу далеко степ і на тому боці наші рідні кочовища.

— Чого ти базікаєш? Звідси наших кочовищ не побачиш. Вони далеко!

— Хіба степові далі не однакові? Я дивлюся в рідну сторону, і легше стає на серці.

— А цей хлопчик твій син?

— Був китайченям, а тепер став сином. Я з тобою, великий кагане, ходив до Китаю і там підібрав покинуту дитину. В сідлі я його і виростив. Він став мені помічником У кузні.

— Де ж твоя кузня?

— Вона вся зі мною на сідлі. Ось молотки, а штаба заліза править за ковадло. Міх я ховаю у мішок і везу його на другому коні, де сидить і мій син.

— А коні добрі, міцні в тебе?

— Дуже вже старі мої коні, скільки я з ними зробив походів! Коли ми прийдемо на бухарські землі, там я виберу собі міцних коней та ще кілька рабів-молотобійців…

— Будеш добре битися, то й цілий табун коней здобудеш…

— Який я тепер воїн! Я дуже зранений. Для бою я вже мало придатний, а ось кувати ножі і наконечники стріл — це для мене звична робота. А скажи мені, великий хане, чи довго ще ми будемо тут стояти? Наш тумен Джебе-нойона голодує і їсть своїх коней. Час уже рушити далі…

Чінгісхан почав сильно сопіти і віддихуватися: це було поганою ознакою.

— Ні, спершу скажи мені, ковалю Хорі: що, коли весь тумен Джебе-нойона пішов уперед і його вже дванадцять днів тут нема? Так ти підеш степом його доганяти і запитувати у зустрічних бродяг, чи не бачив хтось із них Джебе-нойона? Якщо всі нукери почнуть блукати навколо табору, то в мене розбредеться все військо.

Коваль затрусився й упав ниць на землю.

— Наказуємо: цього коваля Хорі відвести до моєї тисячі і посередині куреня дати йому двадцять палок по п’ятах, щоб вони в нього засвербіли. Послати негайно роз’їзди навколо табору, виловити тих нукерів, які вешгаються, відбившись од своїх сотень, а імена їхніх сотників і тисячників повідомити мені, я їм усім визначу кару.

Чінгісхан відштовхнув коваля, що хапав руками його велику ногу, і поволі почав підійматися кам’янистою стежкою. Він зупинився.

— Я буду тут розмовляти з небом про щасливий похід. Поставте навколо гори сторожу, щоб ніхто моїй розмові не перешкоджав! — І каган попрямував далі до вершини гори.