Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Ключі від ліфта - Людмила Петрівна Іванцова

Ключі від ліфта - Людмила Петрівна Іванцова

Читаємо онлайн Ключі від ліфта - Людмила Петрівна Іванцова
Що треба робити? – наче опам’ятався Ігор, автоматично поставив підпис та отримав пакет зі своїми речами.

У пакеті були його цифровий фотоапарат, гаманець, пачка цигарок, запальничка та два ключі від квартири. Його більше не затримували. Нічого не питали і не пояснювали. Черговий наряд саме заштовхав у приміщення двох молодиків у наручниках, і вся увага переключилася на них.

Стоячи на ґанку, Ігор дуже хотів курити, але мусив спершу розпихати по кишенях свої речі. Але ще більше він хотів опинитися чимдалі від цього місця, в яке так несподівано доля тицьнула його носом, наче нагадавши про непередбачувану різнобарвність життя. Ігор зібгав порожній пакет, кинув його до смітника біля входу, закурив та швидким кроком пішов геть від типової сірої квадратної будівлі, карбуючи в голові в такт крокам два слова: «Слава Богу! Слава Богу!»

Першим бажанням було зателефонувати Льовушці і спитати, чи то не він переконав господаря відмовитись від претензій, але ж мобільного в нього з собою не було. За правилами їхньої «гри» учасники мали рівні шанси та мінімум речей.

«Удома, вдома розберуся», – пробуркотів до себе Ігор, відчувши страшне бажання опинитися ВДОМА, вимитись, почистити зуби, поголитися, впасти на чисту постіль і спокійно виспатися… Чи краще – змити із себе запахи тих приміщень, випити горілки, впасти і заснути. І навіть неважливо, чому саме і завдяки кому його відпустили. Він ВІЛЬНИЙ – і цього досить.

Раптом хвиля запаху, що долинала з Мак-Дональдса, вхопила його за голодний шлунок, і не сказати, що пахтіли його улюблені наїдки, проте банальний чоловічий голод, а не вишуканий апетит, повів його до скляних дверей. Але саме біля них Ігор рвучко пригальмував, побачивши себе збоку – неголений, зі скуйовдженим волоссям, у зім’ятому одязі та з ошалілим виразом очей.

«Ні, таким дядьком лише дітей лякати», – подумав він, розвернувся і рушив додому.

31

Льовушка, попри пораду малої провидиці, того дня чатував біля будинку, поглядаючи чи не з’явиться там хтось, подібний до господаря обікраденої квартири. Він уже й підіймався, і дзвонив у двері, і навіть перемовився з пильною сусідкою – господар ще не повертався. Тож, Льовушка тинявся двором, чекав на лавочках, а заразом тримав у полі зору обидва під’їзди, сподіваючись побачити також і Олю. Десь близько одинадцятої ранку вона вийшла, але не сама, а з молодою жінкою, котра тримала на руках Ясю.

За темними окулярами не видно було ні Олиних очей, ані очей її супутниці. Зупинившись на сходинці біля дверей, Оля кивнула в бік нового знайомого та щось коротко сказала подрузі. Це трохи здивувало Льовушку, але він зрозумів, що то була Ясина мати, і мабуть, уже в курсі їхнього знайомства.

Гарна, дійсно гарна жінка, хоча зовсім інакша, не схожа на Олю, з темним волоссям, смаглявою шкірою. Тримаючи на руках дитину, вона була схожа на Мадонну, і Льовушка на мить замилувався нею, як справжній художник, а вже потім наважився, рушив уперед і привітався.

– Доброго дня! У вас чудова донечка. Здрастуй, Ясю! – узявся він за радісно простягнені до нього дитячі пальчики.

– Мамо! Це ж Лев! – і вона засміялася, мов дзвіночок.

Мама здивовано посміхнулась і так само здивовано озирнулась на Олю. Зазвичай рішуча дівчина несподівано знітилася, кивнула і присіла перев’язати шнурок на кросівку.

Жінки рушили в бік проспекту, Льовушка завагався, йому хотілося пройтися з ними, хоч трохи проводити, і водночас він боявся пропустити господаря проклятої квартири.

– А ти на роботу хіба не ходиш, наче вже понеділок? – опанувавши себе, підколола його Оля. – Усе гуляєш тут, що у вихідні, що в будні…

– Ну, я певною мірою вільний художник. А сьогодні я все ж таки вирішив… вирішив дочекатися господаря тієї квартири. Він іще й досі не повернувся в місто. Хочу просити його не порушувати кримінальну справу проти Ігоря, – Льовушка глянув на Лізу, чи в курсі вона?

– Так, я чула про цю вашу дивну історію, – повільно промовила Ліза, уважно вдивляючись в його обличчя, – Оля мені розповідала.

– Але ж ви вірите, що Ігор не злодій? – захвилювався Льовушка. – Що він не брав тих речей? Та й узагалі не входив до тієї квартири?!

– Так. Вірю. Раз ви це так щиро стверджуєте. Давно з ним дружите? – ледь посміхнулась вона, і щось неоднозначне промайнуло перед чіпким поглядом художника.

– Із першого класу. Більше ніж двадцять років! Ігор не міг! Він нормальна, моральна людина! Ми просто хотіли так пожартувати. Адреналін, усяке таке, розумієте? Він не злодій, не якась там сволота, що посягає на чуже! Та й не треба йому… Він нормально живе, працює, – щиро взявся захищати друга Льовушка, наче хтось висловив сумнів щодо моральності його товариша. – Та й украдено було щось несосвітенне – сім пляшок віскі!!!

– Дійсно дивина, – повільно промовила Ліза. – Сім пляшок віскі! Хіба можна засудити за них людину? Тим паче моральну людину, котра не… Стійте, але як же ті пляшки опинилися в нього? – нахилила голову вбік Ліза.

Льовушка дещо знітився, але відповів:

– Я і сам не знаю, не каже він. Але… Каже, що хтось їхав із ним разом і залишив ту валізу, – знизав плечима він.

– Фантастична історія! Знаєте… Ви не гайте тут часу. Не треба турбувати господаря.

– Як же?! – здивовано видихнув Ігор.

– Послухайтеся. Ідіть додому чи на роботу. Чи ще кудись. Я маю одного досить високопоставленого знайомого. Оля мені вчора розповіла про ваші справи, то я його попросила замовити слово у відділку міліції. Правда, я не знала прізвища вашого товариша, але, думаю, адреси та згадки про віскі досить, щоб його ні з ким не сплутали.

Льовушка стояв, ледь відкривши рота, звівши брови, слухав її спокійну та врівноважену мову, не вірив своїм вухам і не знав, чи дійсно цього заступництва молодої незнайомої жінки буде досить, щоб витягти друга.

– А раптом господар усе-таки розлютується і наполягатиме, щоби справі дали хід? – тривожився він.

Відгуки про книгу Ключі від ліфта - Людмила Петрівна Іванцова (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: