Жуль - Дідьє ван Ковелер

не могла повірити у нові навички, що їх демонстрував Жуль — вони не входили у його дресуру. Псів, які мають супроводжувати епілептиків, виховують зовсім не так, як собак-поводирів для сліпих. Ідеться не про навчання певним правилам та сталим ситуаціям, а про вивчення поведінки у разі тривоги та дій у разі виникнення проблеми. На сайті Французької федерації дослідження епілепсії я відшукала посилання на канадське товариство — одне з небагатьох у світі, де досі вивчали подібні здібності собак, навчали їм, а потім випускали псів у світ. На думку більшості фахівців, неможливо навчити передбачувати напад епілепсії: ця здатність є вродженою для десяти відсотків собак. А ще потрібні сотні годин дресури, аби дізнатися, як впоратися з епілептиком у різних обставинах. Жуль інтуїтивно застосував до епілептика емпатію і знання, які набув, обслуговуючи сліпих. Він зненацька лягав перед ногами хлопчика, голосно гавкав і відмовлявся підводитись — раніше таким чином він попереджав мене про перепону; і він уважно стежив за дитиною при перших ознаках кризи. Дбайливо підкладав своє тіло, щоби пом’якшити падіння Оскара.

Але на цьому він не зупинився. Сигнал про небезпеку Жуль підлаштував під себе. Після третього передбаченого нападу батько Оскара у винагороду дав псові те, що перше потрапило під руку — бісквіт з апельсиновим джемом. Наступного ж дня, коли вся родина Бурденів мирно грала у Trivial Pursuit, Жуль раптом почав вимагати свій бісквіт. А вже за п’ять хвилин Оскар корчився у конвульсіях на піску, розкидаючи карти.

Відтоді мій пес увів нове правило: він просив про смачну винагороду до початку кризи — це був най­ефективніший спосіб попередити про неї завчасно і отримати бажане. Я помовчувала, однак, добре знаючи лакомство Жуля, іноді думала, що час від часу він, певно, сам, не маючи сил встояти перед спокусою, провокував симптоми нападу в Оскара.

А втім (ніби навмисне спростовуючи мої підозри), напади ставали зворотно пропорційні попереднім проханням про винагороду. Хлопчик, попереджений про небезпеку, зосереджувався, намагаючись стримати напад, а Жуль, притулившись до Оскара, ніби підказував йому, як треба правильно дихати. Або ж це була просто дбайлива ніжність лабрадора, намагання позбутися смутку, що призводив до криз.

Раз на два дні ми вечеряли у Бурденів. Вони мешкали у милому рибальському будиночку в завулку біля церкви. Батько працював на рибному ринку, мати виховувала трьох дітей, а на кухні по телефону продавала подорожі мрії на Антильські острови. Вони полюбили Зібала, який розповів, що такі генії, як Александр Великий, Цезар, Достоєвський, Флобер і Магомет також були епілептиками. Вони перестали сприймати синову недугу як прокляття, як щось ганебне, що відлякувало або смішило людей.

*

Те, чого я так чекала і так боялася водночас, сталося наприкінці тижня: Бурдени запитали, чи не міг би Жуль — хоч раз! — залишитися зі своїм новим другом на ніч. Потім це сталось удруге. Так він став проводити більше часу з ними, аніж із нами. З ним хлопець забув про напади. Жуль, позбавлений смачної винагороди, тихо, навшпиньки ходив сам ритись у пакеті з бісквітами — аби нікого не наполохати зайвий раз. Завжди нашорошений, завжди уважно принюхуючись, Жуль знову перетворився на домінанта, повернувся до здорової ваги та лискучої шерсті. Я відчувала, що він був щасливий — достоту як зі мною раніше, і зворушувалася, коли у готелі він лащився і лизав мене, ніби вибачаючись, а потім поринав у глибокий здоровий сон. Поруч із Оскаром Жуль ніколи не послаблював свою увагу. А з нами міг відпочити.

Мої стосунки із Зібалом також змінилися. Після незавершеної сварки це вже не був «роман у відпустці» чи спроба забути про решту життя. Тепер це радше нагадувало чернетку спільного життя, що намагалося побороти загрозу зв’язків з іншими партнерами. І для таких звиклих до самоти, як ми, це було єдиним дієвим способом перевірити, чи ми просто тимчасові «коханці на одне літо», а чи потенційна пара.

Коли ми не купались і не кохалися, Зібал з восьмої ранку до полудня та з обіду до вечері зачинявся у голубнику, аби вдосконалити свої записи — це дозволяло мені попрацювати в готелі над задумами майбутніх програм. І це було більше, ніж звичайне літнє щастя — це скидалося радше на передвістку можливого щасливого щодня. Ці години роботи на самоті додавали перцю й чуттєвості нашим тілесним стосункам. Те саме відбувалося з Жулем. Він повертався до нас із ще більшою радістю, якщо довше працював із своїм новим підопічним.

Хотілось, аби ці імпровізовані канікули тривали вічно. Однак 16 серпня нас розбудив телефонний дзвінок.

Збентежена Аліса передала мені слухавку.

— Це Фред. Тебе.

Я сів у ліжку. Телефонний дріт напнувся на грудях Аліси. Вона скинула його з себе і — зі скромності чи просто прагнучи усамітнення — вийшла до дитячої кімнати, що була їй за кабінет, та засмикнула за собою штору.

— Приїзди ввечері! — замість привітатися, кинулась у бій її подруга. — Врешті-решт сільськогосподарська харчова компанія, з якою я говорила, зацікавилася твоїми бактеріями-телепатами. Зокрема «посланнями проти зайвої ваги», які вони можуть передавати йогуртам. Якраз зараз у них дуже велика купа позовів проти йогурту Actimachins — у Брюсселі погрожують узагалі заборонити його. Тож вони купують усі твої винаходи відразу — авжеж, я поставила перед ними жорстку вимогу: або все, або нічого. І вони готові профінансувати створення лабораторії, для якої я вже маю авто і службову квартиру. Тобі залишається зареєструвати компанію в Люксембурзі або Нассау, щоби мати можливість отримувати роялті: втім, це візьме на себе мій адвокат — ти зустрічаєшся з нею завтра о восьмій ранку, щоби скласти статут. Усі витрати я беру на себе — в обмін на п’ятнадцять відсотків від твого прибутку ad vitam æternam. Бо бізнес ініціюю я! Знаю, це трохи занадто, але це не обговорюється! Після адвоката ти йдеш на запис ток-шоу «Привіт, земляни!» на Canal+, яку веде мій приятель Тьєррі Ардіссон. Маєш право запросити когось — кого обереш. До полудня я маю сказати ім’я.

Ошелешений потоком добрих новин, що на мене звалились, я відповів машинально:

— Еліана де Фреж, моя мати.

— Дивно для людини твого віку! І під яким кутом її подати, чим аргументувати?

Я сором’язливо і бажаючи скоріше завершити цю розмову сказав, що у вересні в неї виходить книжка.

— О, то ти в нас розумник! — привітала мене Фред. — Передай Алісі, нехай не переймається і засмагає далі: наступними днями ти й хвилинки перепочинку не матимеш. Коли ж вона захоче поїхати разом з тобою, то я не матиму нічого проти — плачу за все я. Але ж і матінка в тебе! Козир-дівка! Оте