Жуль - Дідьє ван Ковелер
Зібал, забурмотівши, прокинувся. Розплющивши очі, побачив, що я — у його обіймах. Я прошепотіла: доброго ранку, любове моя! Він відповів так само, не заморочуючись на слова — був явно здивований, хоч і ґречний. Подив приховував погано. Навряд чи він вирине на поверхню до третьої чашки кави. Я вистрибнула із ліжка. Жуль кинувся до дверей. У зубах він тримав свій повід. Я натягнула на себе костюм і гукнула:
— Замовте мені сніданок!
— Я сплю! — проревіла Фред із-за штори.
Ми вдвох скотилися сходами — обидва щасливі і задоволені собою. На першому поверсі я почепила на Жуля повід. Авжеж, я добре знала, що з погляду психології це не мало сенсу, і все ж вирішила, що звичок позбавлятиму його іншим разом. Зрештою, пес сприйняв це просто як рефлекс, без наслідків. І справа була не у фетишизмі. Хай там як, а Жуль уже не виглядав як травмований пес. Доктор Макарон творив з нами дива.
Елізабет чекала внизу, гортаючи газету.
— Мала, вам замовляти сніданок?
— О, так! Дякую! На трьох, будь ласка.
Вона зирнула на мене поверх сторінок, надула здивовано губки — ніби поцілувала. Вітер штовхав нас у бік міста. Жуль збіг у канаву на Паризькій вулиці і зупинився навпроти ґрат, що огороджували якийсь пустир. Я не знала, куди він прямував. Але ж як приємно було гуляти отак, усліпу! Подумавши про це, я мало не розплакалася. Зважаючи на те, з чого все починалося, це було справжнім щастям. Непристойно великим щастям. Кортіло на весь світ закричати про свою радість. Навіть якщо Фред буде від цього боляче. Саме заради неї я мусила бути щасливою. І не мала права на помилку.
Жуль, зрештою, піднявся з канави і підійшов до автомату з пакетами для сміття, що стояв край Ле-Планш. Він взяв звідти один і кинувся на пошуки перехожого, який би його зрозумів, якогось добропорядного бігуна. Я миттю збагнула, навіщо йому був потрібний повід. Однією з його улюблених ігор було примушувати підбирати свої какавелі когось невідомого, хто зжалиться над бідолашною сліпою — бо інакше мені довелося б шукати ще теплі випорожнення пса і пакувати їх навпомацки. Жуль був ще тим пронозою.
Я була змушена удавати сліпу і дякувати м’язистому туристові з доберманом, який відразу кинувся до теплої купки — певно, це була сука. Я виснувала це з того, як поводився Жуль, поки власник собаки ходив до смітника. Мій пес був не менш збуджений, аніж я. Після 19-ї години він і так влаштовував оргії на пляжі — суперництво зі мною, напевно, цього року підвищить його приплід. І я з полегшенням вирішила, що стримував його аж ніяк не повід. Жуль перетворювався на нормальну тварину. Зрештою, як і я. Того ранку я справді почувалася сучкою. Згідно зі статистикою, нам залишалося насолоджуватися собою п’ять-шість років — і ми не соромитимемося жити!
— Допомогти? — пробасив підбирач какавелів, примусивши Жуля злізти з його чарівної жертви.
Він потягнув пса за повід і вклав мені його в руку з обережністю, дивною для статури регбіста.
— Даруйте. Моя Бландіна дуже гаряча.
Я чула, як відповідала, що все гаразд — і почервоніла. І він теж спалахнув. Регбіст побажав мені доброго дня і побіг далі разом зі щасливою сучкою. Ми ж завмерли, дивлячись їм услід: вони віддалялися супроти вітру, який дув із моря.
— Та годі вже видивлятися! — зауважила я своєму товаришеві по полюванню на партнерів. — На кого ми схожі?!
Я ніяк не могла оговтатися від бажання, яке викликав у мені месьє Макарон. Раптом я подумала, що можна повернутись і подивитися на нього — такого беззахисного в дитячому ліжку. Мене переповнили почуття.
І тут ми підскочили. Гучне ревіння розірвало тихе шурхотіння крил мартинів. Так могло ревіти тільки одне авто. Добігши до рогу вулиці Карно, ми побачили тільки, як сіра «Мазераті» звертає на площу Казино — на повній швидкості і без попереднього розігріву. Неможливо! Фред нізащо б так не вчинила зі своїм улюбленим болідом.
Тривожними кроками я перетнула хол. Нервова усмішка Елізабет розвіяла підозру в крадіжці. Я кинулася до кімнати, де Зібал, сяючи від щастя, стояв перед напівпорожньою шафою.
— Це через мене, — відразу заявив він. — Але не з тієї причини, про яку ти могла б подумати.
Через п’ять хвилин після того, як Аліса і Жуль пішли на прогулянку, я відчинив покоївці, яка гордо повідомила, що очікується безхмарна погода, і поставила на стіл перевантажену тацю.
— Я не знаю, що до смаку месьє, тож принесла і каву, і чай, сік і помаранчевий, і ананасовий. Усім доброго дня!
Я обережно, аби не порушити сну, постукав у стулки, що розділяли кімнати.
— Неси! — буркнула Фред.
Я увійшов, відсунувши штору, — і поставив тацю на ліжко. Потім розчинив віконниці і привітався з мартином, який чекав обслугу, сидячи на стільці. Зачинивши вікно, я обернувся й сказав Фред, що мені дуже шкода.
— Еге ж, я й бачу, — пробурмотіла вона, розставляючи чашки. — Не треба цих світських манер! Якщо вас справді так одне до одного тягне, то я тільки рада і поступаюся місцем. Свічку тримати не буду. Тим паче, що ти — геній.
І вона кивнула в бік теки, папери з якої були розкидані по килиму. Упевненою рукою Фред налила собі каву.
— Мені сподобалися твої бактерії, однак звичайних людей це може налякати — занадто схоже на епідемію. Залишимо це про запас, коли прославишся. А що справді варте уваги — причому у недалекому майбутньому — то це лікарські рослини, з яких на замовлення можна виготовляти ліки. Ти точно впевнений у тому, що написав?
— П’ять років досліджував їх у власній ванній. І маю свідоцтво про винахід.
— Винахід рослин?!
— Ні, винахід способу кореневої ексудації. Це єдиний метод видобутку хімічних елементів з подібною віддачою.
— Але ти стверджуєш, що можеш у сто разів збільшити виробництво протиракового таксолу з глиці, зокрема тису — а докази маєш?
— Маю.
— То можна починати виробництво?
— Справа за фінансуванням.
— Це я тобі забезпечу.
І Фред умочила круасан у каву, потім ковтнула вміст чашки, прожувала, підвелась і відчинила шафу. Вона дістала валізу і почала закидати у неї речі, переказуючи свій план приступу до міжнародної сільськогосподарської корпорації:
— Мій адвокат Дафна Шассань — до речі, найкраща в Парижі — виграла для них процес. Підпиши довіреність на моє ім’я — вона лежить
