Жуль - Дідьє ван Ковелер

— Це донька Боннево, — нагадала Фред.

Але я вже впізнала її по голосу. Одна жалюгідна звивина в голові, миле личко, а минулого літа стажувалася в аптеці свого татуся. Цей тип завжди впевненим тоном уголос читав рецепти: «Пуроптіл» та «Лаксатол» для мадемуазель Ґальєн — і гарного вам дня!

— Елеонор хоче стати актрисою, — вела далі Фред, — відвідує по вихідних курси у Гаврі. Я дивилася демо на сайті: гадаю, її варто декому показати.

Я зраділа. Хоч і з острахом намагалась осягнути задум: навіщо вилучати з вечері Жуля, аби замінити його на цю міс Трувіль?! Фред починала передивлятися свої контакти на Квітучому узбережжі і згадувати тих, хто мав приїхати на Фестиваль американського кіно. Щелепа студенточки звисала над тарілкою із закусками. Раптом я відчула до неї симпатію. Шість років тому я була на її місці. Мене приголомшила спритність цієї фанатичної дослідниці, яка вже у перших нотках мого задоволення вчула незвичайну колоратуру і ринулася прилаштовувати мене до Radio France. У Фред був лише один спосіб самозахисту: демонструвати силу тоді, коли вона відчувала до когось слабкість.

— Мене дратує, коли запізнюються! — вона перервала гру, розлючено зирнувши на велетенський годинник, що висів під склепінням зі штучного мармуру.

Я зауважила, що ще була тільки восьма. Фред, залишивши мої слова без відповіді, додала, пальчиком піднявши підборіддя майбутньої аптекарки:

— Хочеш поснідати з братами Дарденнами[37]? Вони якраз шукають інженю для свого наступного фільму.

Елеонор, здається, повірити не могла своєму щастю. Бідолашна. А втім, я з власного досвіду знала: що з вищої відстані падаєш, то краще розкривається парашут. Фред своєю впевненістю підштовхнула мене до впертої роботи над голосом, до занять співами — і хоча хористкою мене на радіо не взяли, я стала дикторкою на RTL. І такого ж везіння я бажала й малючці Боннево. «Сезар» їй, певна річ, не світив (голос-бо в неї був достоту як у качки), однак мультфільми озвучувати їй під силу.

— А ось і наш містер Бактерія! — скрикнула Фред і підвелася. — Певно, паспорт забув.

Вона перетнула гральну залу і зупинилася перед Зібалом, що шалено жестикулював перед охоронцем: відколи це треба показувати документи, щоби зайти до ресторану?! Фред вийняла свою чорну картку «привілеї старої огрядної пані» та пояснила незворушному пінгвінові на сторожі, що її гість прийшов лише повечеряти.

— Збоченці з безпеки! Терпіти це все не можу! — нервував Зібал, підходячи до нашого столика.

Він явно був у казино вперше. Елеонор підтримала його: її дуже хвилювала популярність Національного фронту. Фред представила їх одне одному, пояснила Зібалові, що річ тут не в расизмі, а у виконанні закону про недопущення до гри неповнолітніх і тим, кому заборонено грати. Тоді Зібал змінив тему і похвалив мою сукню. На ньому ж була куртка із дешевого магазину — проста і замала. Певно, він купив її на набережній дорогою сюди. На одному з рукавів ще був помітний слід від магніту від крадіїв. А втім, мене дуже потішило те, що він навіть не глянув на юні перса, заледве прикриті трьома футболками.

Фред замовила шампанське і тацю з морепродуктами. Зібал непомітно передав їй під столом пухкий конверт, який він ховав під курткою. А Фред подякувала йому, злегка примружившись. І поклала свої руки на руки обох запрошених.

— Зібал де Фреж — майбутній лауреат Нобелівської премії, який починає буквально з нуля, — рівним тоном пояснила вона своїй протеже. — Однак, на відміну від тебе, проблем з іменем у нього немає.

— О, так! — зітхнула Елеонор. — До мого імені всі додають «а». Виходить «Елеонора». Це мене бісить!

— Насправді з пантелику збиває радше «Боннево», — заспокоїла її Фред. — Треба щось коротше. Елеонор Бонн. Так краще звучить.

Радісна аптекарська усмішка осяяла юний писок. Елеонор обернулась до мене. На підтвердження слів Фред я кивнула. Аякже! Саме з такого імені починається здійснення мрій! Певно, вона вже бачила його на афіші. Елеонор Бонн у... Напевно, вважала себе реалісткою. Усвідомлювала, що буде непросто. Що кіно — дуже закрита спільнота, особливо для доньки аптекаря.

Зібал під столом притулив свою ногу до моєї. Мене ніби струмом пройняло — спиною ж пробіг холодок. Фред, яка помічала все, бігала пальцями по скатертині і не зводила з мене похмурого погляду. Аби трохи розрядити обстановку, я нагадала майбутній зірці про один прецедент: безсмертна Мішель Мерсьє — «Анжеліка, маркіза янголів» — була донькою аптекаря Мерсьє із Ніцци. Елеонор мляво посміхнулась. Певно, не знала, хто то така. Фред, піднявши брову, мовчки подякувала мені за брехливу увагу до захоплень часів її молодості.

Завібрував чийсь телефон. Зібал краєм ока зирнув на екран, розгубився, вибачився та відійшов, щоби поговорити поміж круп’є, що прибирали фішки з зелених столів. Я відчула, як ногою пробігли мурахи. Я казала собі, що геть нічого не знаю про рятівника свого пса — лише читала його трагічне резюме, а ще я тану від його мужніх манер. Хтозна, може, він уже одружений або розлучений і має дітей, з якими бачиться по вихідних. А може, він — імпульсивний донжуан, який приноровлюється до своїх жертв? Я не відчувала у ньому фальші. Та це нічого не доводило. Самовпевнені негідники — явище розповсюджене. Збоченці-нарциси. Фред більшість чоловіків називала «сірими плямами».

Коли мій герой із Орлі повернувся до столика, то вже був геть інший. Авжеж, він докладав зусиль, ставив запитання, заповнював пробіли у своїх знаннях у галузі кіно. Ніби намагався забути про телефонну розмову. Або про свій потяг до мене. Ні, у нього були проблеми, я це відчувала. Як, зрештою, і Фред, як і всі присутні. А я просто хотіла бути щасливою — от і все. Вимкнути світло. Штучне світло, блиск якого мене дратував.

— «Мазераті Інді 73», — раптом запитав Зібал, — там, на стоянці «Флобера», то ваша машина?

Фред просяяла і зауважила подрузі, що нині не часто зустрінеш чоловіків, які цікавилися б антикварними автомобілями.

— Я цікавлюсь усім — це мій головний недолік. На мою скромну думку, це найкраще авто, спроектоване у Віньяле[38].

— А от Жуль її просто ненавидить! Певно, машина це відчуває: щойно він стрибає всередину, вона миттю ламається. Щороку мені доводиться саджати їх на потяг на вокзалі Сен-Лазар і зустрічати тут. Це перше літо, коли ми з Алісою мали змогу поїхати разом. Еге ж, янголятко?

Вона стиснула мені пальці. Я мляво посміхнулась. Чого вона, власне, хоче, навіщо ця гра? Вечеря стала раптом неїстівною — мов антракт, що затягнувся. Та й випила я забагато. Намагалася бути веселою, але мою нещирість, певно, помітили всі. Коли вони сміялися, мені хотілося плакати, коли вони жваво обговорювали