Життєві аналогії - Гнат Мартинович Хоткевич

— Ну, Степанку... Ну, маленький... Годі вже тобі, годі,— промовляла вона, обсмикуючи мокру сорочечку. Десь у глибині ворушилося почуття бридливости, але дівчина дужала його.

Дитина, завстидавшися чужої людини, замовкла. Величезні блакитні очі, повні сліз, з жалібним острахом дивилися на незнайому панночку, і щось прибите було в усій цій маленькій скуленій фігурці, наче дитина чула вже, що воно — мужича й не сміє турбувати своїм криком панських вух, а тим більш бруднити панських рук своєю мокрою сорочкою.

І гострий жаль проїв Катрусине серце, бачачи це маленьке тільце, ці губенята, що ще тремтять від плачу. Блакитні очі, повні великих дитячих сліз, проходили, здавалося, в саму душу. Хоч би не блакитні вже були, а якісь інші; бо в блакитних і без того завжди світиться якась печаль. І думалося: пощо ти родилося? Чи приготовила тобі доля хоч щось ласкаве, щасливе, рожеве? Ні, мабуть нічого. А як що нічого, пошо тоді ти прийшло на світ?

Схвилювавшися, забула Катруся й про гидливість, та цілувала цю безпомічну дитину, а в ньому — всіх їх, отих безщасних селянських дітей. Мов поцілунком своїм чистим дівочим хотіла винагородити за майбутню лиху долю.

На правій ручці хлопчика помітила Катруся покалічені пальчики. В першу хвилину здалося, що то просто так їх держить дитина, але це було каліцтво. Катруся підняла ручку, і вся рука до ліктя повисла.

— Що це?— з жахом крикнула дівчина.

— А що там таке? — обізвалася Лепестина. Вона все ще ніяк не могла подужати своєї печи.

— З рукою!

— А... Це давно вже.

— Та як же це сталося? — питала Катруся. Вона боялася подивитись на ті скручені маленькі пальчики.

— Та так і сталося. У нас це просто робиться: сидів на возі, Оксана кудись утекла, а воно взяло й брикнуло на землю. Та добре, що я нагодилася скоро, а то б свиня з'їла.

— Свиня?..

— Ні, я кажу, що могла б з'їсти. Ну, от з того часу почала й почала ручка сохнути. Що тут робити? Ми до діда,— тут на хуторах дід один живе, Смикало прозивається, він костоправом у нас. Пішла я до нього, а він саме гній на віз складав. Так і так кажу йому. А він: «чорт вас тут носить по будніх днях. Саме пора робоча, а вас розносило». Якось вже та якось я його упросила, взявся він за мого Степанка. Смикнув раз за ручку, смикнув другий, повертів, пошепотів щось, велів капустяного листя прикладати, та ото й усе. Ну, це ж відома річ, як до дитини з поганим словом приступити та замісць бога нечистого згадати, то вже з того толку не буде. Сохне ручка та й сохне, вже ми й другого кой-чого прикладаємо, ніщо не помага. Давай ми тоді до міста збиратися, там костоправ один, люди казали, добре править. Ну, що ж... Приїхала я до нього, звелів він роздягнути Степанка, подивився.

— Уже смикали? — каже.

— Та смикали, — кажу.

— Ну, то ж і їдь до того, хто смикав.

— Як це? — кажу.

— Та дуже просто. Досмикалися до того, що тепер уже нічого зробити неможна. ! говориться вам щоразу, і все,— а от не слухаєте. Ну й возись тепер, як знаєш.

— Я вже йому й так і так. Я й заплачу, кажу, я й усе. Бо куди ж воно годитиметься калікою. А він — і грошей, каже, не візьму, і робити нічого не буду, бо нічого вже не можна зробити. А що він калікою навік зостанеться, так нехай батькові-матері скаже спасибі. От ліва рука у нього буде здорова, так нехай, каже, посмикає батька-матір, щоб знали, як за дітьми глядіти. А то родити родять, а до ума довести не можуть. То так воно калічкою собі й росте з того часу. Та поки ще мале, то сяк-так, а що далі буде, так один господь святий знає. Який же з нього робітник без руки?

— Його вчити треба. Щоб коли не руками, так головою він міг заробити собі шматок хліба.

— Та вчити все одно доведеться, нехай уже три роки походить.

— Я не про таке учення, Я кажу, що в гімназію його віддати, або в реальну школу.

Лепестина тільки плечима здвигнула.

— Я не знаю, серце, що воно й таке.

При цих словах Катрусі здалося, ніби білий якийсь привид усміхнувся до неї беззубим ротом іронічно. Яка величезна прірва відділяє оцю Лепестину й її дітей від усього культурного світу!.. Раніше це знала Катруся тільки теоретично, як і взагалі людина знає багато істин, не втіляючи їх в конкретні форми. Але тепер гола дійсність наче аж реальним дотиком вдарила по нервах. Про яку «гімназію» може бути тут річ, коли люди не знають, чи будуть вони завтра обідати, а чи ні? А між тим — о, боже — що буде робити каліка на селі? Чим жити?

І на душі зробилося погано. Безвихідність колола думку, а пам'ять додавала: і таких Степанів — тисячі, тисячі!.. Безконечність людського горя блиснула на мить неодолимою безоднею й показала, що сили одної окремої людини щезають у тих величезних чорних просторах.

Аби позбавитися того гнітючого почуття, Катруся почала дивитися по хаті, що би дати дитині їсти. Знайшла у брудному горщику трохи овечого молока, покришила туди м'якушки хліба й почала годувати дитину.