Анна Київська – королева Франції - Валентин Лукіч Чемеріс

Тодішній Париж був досить похмурим містом. Королівський палац з потужними стінами та вузькими віконницями, схожими на бійниці, теж справив на неї гнітюче враження. Анна звикла до краси стольного града Києва, у якому в ті часи нараховувалося близько чотирьохсот церков, до освічених співбесідників. Вона прибула з великої за обширом країни, тож Париж початку XI століття в порівнянні з Києвом мав вигляд затрапезного провінційного містечка.

Але їй судилося самою долею стати королевою в країні, де всі, починаючи з короля, були всуціль неграмотними. Місто було обнесене стінами – десь кам’яними, більше – дерев’яними і забудоване високими та вузькими будинками, серед яких лише де-не-де сірі церковки виднілися. Париж зовсім-зовсім не був схожий на її рідний Київ – привільний, сонячний!

Трудно і непросто звикала Анна Київська до Парижа, де вона вже була королевою. Скільки не дивилася з башти на Париж, а перед внутрішнім зором бачила рідний Київ на березі могутнього Дніпра. Русь тоді була краєм квітучим, краєм високої культури. І Париж XI століття – а в Європі ще тривали «Темні віки» – був у порівнянні з Києвом справді маленьким містечком. Тим містечком, про яке вона занепалим голосом говорить у драмі І. Кочерги «Ярослав Мудрий», що в Парижі будинки похмурі, холодні і темні, нема там ні крамниць, ні кравців путящих, нема у французького народу ні хліба доброго, ні меду, ні осетрини, ні млинців, ні наших солодких кавунів…

Але треба було жити – у тім Парижі, у тім королівстві, королевою якого вона вже стала, увінчана золотою короною в реймському соборі Святого Хреста, і французи, спасибі їм, таки визнали її за свою королеву.

Головна задача (як би ми сьогодні сказали) перед Анною з Києва постала відразу ж після вінчання в 1051 році з королем Франції Генріхом I. Їй треба було якомога швидше народити законного спадкоємця престолу! Королю вже було 43 роки, вік на той час доволі шановний, а корону Франції, на випадок чого, залишати було зовсім нікому.

І тільки з Анною Київською у нього з’явилися діти. А ними королева Анна Ярославна вже була міцно прив’язана до Франції. Життя її минало в основному в турботах про дітей. Король Генріх постійно десь був у походах: безпека королівства вимагала його невпинної уваги.

Зовні все ніби було добре. Де б королева не з’являлася (особливо в церквах, напівтемних і скромних, куди їм до київських церков!), люди радісно вітали її криками, в надії-сподіванці, що вона буде не така, як інші, краща і добріша.

Але, попри все, життя Анни в Парижі було млявим і безпросвітним, повністю позбавленим барв і світлих тонів. Чоловіка вона бачила рідко і ще рідше залишалася з ним наодинці. За столом, під час поїздок по королівських володіннях, ловах, в королівській раді, у якій королева брала участь нарівні з Генріхом, завжди і в будь-яку хвилину були чужі люди. Навіть у королівській спальні раз по раз з’являлися то сенешаль (вищий двірський чиновник, який завідував внутрішнім розпорядком), то гонець з яким-небудь терміновим донесенням, то старий псар з повідомленням про хворобу любої суки короля… А перед тим, як лягти в подружнє ліжко, Генріх довго сидів перед запаленим каміном – босий, в одній сорочці, і ворушачи залізною кочергою вугілля, розказував (як їх нудно було слухати, одне й те саме) королеві про свої проблеми, і Анна ловила себе на почутті, що їй стає шкода цього немолодого, вже хворого чоловіка з хриплим, завше простудженим голосом, якого вороги затискували з усіх боків, як вовки одинокого пса біля вівчарні.

Проблем у Генріха й справді було багато. Як у таких випадках кажуть: не до жінки, адже доводилося раз по раз хапатися за меча, згукувати своє не таке вже велике військо і мчати на бій зі своїми непокірними васалами.

Чужих ворогів тоді у Франції начебто не було, але свої дозоляли гірше чужих. Тож і не дивно, що все життя короля слабкого ще французького королівства минало в походах і штурмах тих чи тих фортець. Кажуть, що він був хоробрим воїном, але успіх не завжди до нього навідувався. Королівська влада при ньому слабла, особливо жорстоких ударів йому завдавав герцог Вільгельм Нормандський (майбутній Вільгельм Завойовник, король Англії), який двічі розгромив його. Завдавав неспокою і молодший брат Роберт, який правив у Бургундії. До всього ж, при ньому були зграї придворних, які, наче та сарана, все пожирали, і королю треба було постійно думати про те, де і чим поповнити запаси продовольства. А ще майже щоденно доводилось розбирати судові справи, провіряти звіти нечесних на руку чиновників, відвідувати монастирі… В таких умовах Анна досить швидко стала і помічницею чоловіка, і його співправителькою. Її допомогу в управлінні королівством Генріх цінував високо.

…Досі немає в істориків і, очевидно, вже й не буде однозначної відповіді на запитання: чи юна королева прийняла католицизм, чи у Франції лишалася православною християнкою, якою була до свого заміжжя? Деякі історики доводять: так, прийняла, адже без цього був би неможливим її шлюб з французьким монархом. Інші ж дотримуються протилежної думки: навряд щоб Генріх I вимагав від дружини зректися православ’я, адже це могло погіршити стосунки між Києвом і Парижем.

Хоч на час царювання Анни й почалося у Франції деяке економічне пожвавлення, але життя королеви було непростим, переповненим тривогами. Сімейного щастя не відчувала, як і любові чоловіка. З простої причини, що її, любові, вже й не було. Захоплення швидко скінчилося. Чоловік уже був немолодим, у тому віці, коли любовний шал згасає, та й до всього шлюб із Анною він узяв не так із любові,