У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко
— Отож, опам'ятайся, схаменися, припини врешті богування і зваж: я знайшов тобі роботу в місті — спершу учнем, а потім годинникарем! Якщо візьмешся за розум, я зможу за тебе поручитися. Ножа свого не шукай, він у мене. Подумай про мою пропозицію, або підеш у колонію для дорослих! — мов цвяха, прибив він «пахана» на прощання і пішов у вчительську.
«Коли б був послухав Лісницьку і попередив із вахтерами ту засідку, не скомпрометував би бандита в очах його оточення, як тепер, — аналізував Петро ситуацію, вже вірячи, що Матвій згодиться на його пропозицію піти учнем до майстра дядька Ошера. — Куди йому діватися, чи знайде що краще?»
Переконавшись, що Лісницька спить у директорському кабінеті, Янчук, дякуючи долі за поміч, міркував у вчительській про колонію і доходив висновку, що їх благодійний заклад насправді дуже далекий від благодійності, адже тут панують подвійні стандарти, приховувані адміністрацією: показова пристойність і реальне розбещення, піклування на словах і байдуж насправді. Як інакше пояснити, що вихователька спокійно собі спить, знаючи, які події можуть статися під час її чергування, що директор, щоб уникнути відповідальності, проситься у відрядження.
Петро уявив собі два світи: один прихований, замкнутий у своєму горі, бурхливо-різнорідний, який по причині природної ліні ніхто й не намагається розгадати, а просто наділяє харчем, одягом, притулком та сяким-таким навчанням, а другий егоїстичний, заробітчанський, цілком розгадуваний, який реагує тільки на те, що може порушити його гаразди. Майстрів шкільних майстерень, як людей принципово-незалежних при своїх рукомеслах, куховарок і нянь, що за чотири роки стали сиротам фактично матерями, Янчук до цього умовного другого світу не включав.
Колонія для стороннього спостерігача виглядала, як звичайний навчальний заклад: із портретами Маркса-Енгельса-Леніна-Сталіна і окремо Макаренка, з традиційними розкладами занять і графіками чергувань, зі звичними діаграмами росту добробуту і успішності вихованців, із погодженими з владою партійними відозвами, лозунгами й плакатами, з лекціями вряди-годи і переглядами що-два тижні кінокартин у клубі. Але Янчук добре розумів, що все те показне — насправді нещире, що він тут чи не єдиний із педвиховного колективу, хто не байдужий до життя сиріт і справді вболіває за їх долі. Саме з ним пов'язана поява тут спортивного інвентарю, музичних інструментів, фотоапаратів і створення відповідних секцій та гуртків для старших вихованців, що значно розширювало їх світогляд і можливості, це він домігся придбання самокатів для найменших, і тепер двір аж дзвенів від їх гамірної радості, і не хто інший, як він, почав мову про зняття дротів із парканів, а грат — із вікон. Звичайно, Янчукових зусиль не могли не поцінити і діти, й обслуга, і вчителі з вихователями.
Нічна смертельна подія поступово втрачала гостроту, переказувана пошепки і домислювана. Аж якось підвечір в колонію нагрянула комісія із міськвно і міському комсомолу на чолі з самим Орестом Модестовичем Жуком. Діти були скликані на збір у дворище, щоб вислухати його наказ про зняття дротів із парканів, а грат — із вікон, окрім комор для зберігання соцвласності і майстерень. Багатьох вихованців здивувало, що про недавню пригоду жодним словом на зборі не було згадано, та загальна радість від почутого була такою безмежною, що ніхто не насмілився її порушити. А ще як був об'явлений наступний наказ — про дозвіл дітям організовано відвідувати міські освітні заклади, кінотеатри, театри й музеї, ходити в ліс та на пляж, дослівно виписаний із Янчукової доповідної, — дитячому тріумфу не було меж!
Але представники педвиховного колективу мали іншу думку! На наступній нараді у клубі комісія почула висловлення їх неприхованого обурення і навіть загальне глухе несхвалення своїх дій, які «лише розбестять малих і більших злочинців та приведуть до їх втеч чи шантажувань...» Тут же дві виховательки подали заяви про відмову надалі працювати «із-за наказів та антивиховних заходів наглядових інстанцій».
Уже з наступного дня, коли вахтери, конюхи, шофери, інструктори майстерень разом зі старшими вихованцями зняли всі дроти й грати, життя колонії так ураз помінялось, що його й пізнати було несила! А ще як Петро, щоб убезпечитись від можливого шантажу, пустив чутку, що дітям, які мають батьків, дозволяється поїхати до них назовсім, хоч у наказі про це жодним словом не згадувалось. Або як об'явив, що чотирнадцять десятигрупників при умові успішного закінчення ними навчання завдяки наказові поїдуть за рахунок колонії на екзамени у вибрані вузи і він їх супроводжуватиме... Врешті й «пахан» висловив бажання поговорити із Петром Карповичем, хоч досі називав його не інакше, ніж «лягавим сукою».
Невдовзі прохолодним вечором, як уже смеркалося і вахтери виключили рубильниками половину світла у дворищі, а вихованці після миття ніг вляглися на сон, Янчук сидів на лавці посеред двору ніби в задумі, а фактично, попереджений хлопцями, чекав розмови з «паханом».
— Ти мене брав «на понт» чи й справді я можу влаштуватися учнем до годинникаря? — запитав «пахан», спинившись біля лавки.
— Чого ж «на понт»?! Якщо ти мене не приріжеш, як Олексу Черпака в Ростові чи Павла Чайку в Джанкої, і згодишся, щоб я за тебе поручився, якщо мій знайомий майстер дасть згоду взяти тебе до себе учнем і попросить директора артілі віддати наказ про твій прийом, то все можливе.
— Я обдумав усе, що сталося, — понуро сказав «пахан».
— А те, що могло статися?
— Обдумав і те, — не знаходив хлопець відваги перепрошувати Янчука. — Тих до «кичі» відправив не я.
— Не сумніваюсь, як і не хочу, щоб ти в ній опинився, — сказав Петро. — І не треба слів, Матвію! Я саме зараз читаю книжку про офіцерську вдову, що в каятті сама себе випорола, то й ти так можеш учинити. А якщо по-дружньому, як схочеш і зможеш мене не підвести, то дай при мені слово всім старшим вихованцям, що підеш на «кичу», як порушиш його, обкрадеш хоч раз чи зґвалтуєш кого...
— Хто їх ґвалтував?! Вони самі лізли під мене, мов кролики до удава!
— А я почну обговорювати твоє подальше з тими, від кого воно залежить,
