У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко
Петро, ідучи в колонію пообідати, про подію нічого не відав, але той факт, що у дворі його зустріла ціла учнівська делегація із явними хитринкам в очах, його насторожив.
— Що тут сталося? — одразу щось запідозрив Янчук.
— Задача не сходиться з відповіддю, — винувато затопталися учні.
— Чи ж це дивина? — оглянув Петро групу, що заступила йому стежку.
— Олімпіада Ониськівна також їм так сказала, а вони не вірять, — грала роль наївної Оля Малюта, — може, ви нам потвердите?
— Олюню! Та ж Олімпія Ониськівна для мене авторитет! — намагався пройти Янчук.
— А ми не віримо, Петре Карповичу, і просимо вас потвердити! — Янчук уже здогадався, що діти свідомо заганяють його в пастку. — «Перевіряють, хочуть осміяти всіх!»
— А чи Марії Адамівні ви показували задачу? — вдавав заклопотаного.
— Вона відмовилася, — оглянувся високий і стрункий семигрупник Василько Копійка.
— Марія Адамівна відмовилася!? — Петро змушено йшов до вчительської. — Дуже шкодую, що геть не маю часу! Спішу ж, бачите самі, прибіг лише переписати розклад. Але завтра у цей же час — хоч і не дуже люблю математику — я до ваших послуг. Де та ваша задача?
— Осьо, — простягнув йому списану папірчину Остапко Гила.
— Положи її під скло до завтра, а я щось перекушу в їдальні, випишу розклад і побіжу на лекції.
Не до їди було Янчукові в отій скруті! Випив склянку сметани, разом із розкладом переписав умову задачі в учительській і метнувся з колонії.
— Борисе, виручай! — за якісь десять хвилин знайшов він Педя в інституті.
— Що за пожежа? — спитав вайлуватий товариш.
— Діти ловлять учителів на якійсь дуже мудрій задачі! Твоя тета Олімпія Ониськівна потвердила, що задача не сходиться з відповіддю, але діти їй та решті не вірять, бо певне вирішили її правильно!
— Маєш її з собою?
— Ось вона і відповідь на неї, мабуть, правильна, — подав Петро переписане.
— Ходім у вільну аудиторію, хоч мені доведеться через тебе пропустити лекцію... Ото втішуся, як поталанить утерти носа теті! — Педь увіходив в азарт, поки йшли коридором.
Борис тричі перечитував і переписував крейдою на дошці умову задачі, поки нарешті не розлузав її, напавши на суть! Відповідь у нього таки зійшлася!
— Не знаю, як тобі й дякувати, Борисе! Ти дійсно ас у математиці! — ховав Петро в кишеню листок із розв'язком аж із семи пунктів.
— Математика у мене в крові, — мабуть, від тети Олімпії. Я радий, що ти тепер, як вивчиш напам'ять хід розв'язку задачі, утреш їй носа. На тому бувай, бо в мене лекція, брате!
— Бувай! — попрощався з товаришем Янчук і до кінця дня заучував напам'ять рішення задачі: і на практиці в лікарні, і на лекціях у технікумі, і дорогою в колонію, де його зустріла ціла юрба вихованців, на цей раз із найстаршими.
— Ви ж куди оце? — перегородили йому діти дорогу до їдальні. — А задача? Задачу ж ви обіцяли вирішити, Петре Карповичу!
— Яку ще задачу?! — зробив вигляд Янчук, що забув про неї.
— Як то яку? Таж ту, що з відповіддю не сходиться.
— А-а-а, даруйте, забув! Але дозвольте мені з'їсти якийсь підвечірок, а потім уже й нею зайнятися, — пішов у їдальню, продовжуючи подумки повторювати хід розв'язку. — То вона сходиться чи таки не сходиться? — запитав нарочито голосно, вийшовши з їдальні.
— Який біс сходиться! — хитрими очицями дивилася на нього семигрупниця Вустинка Крутько. — Та може у вас і зійдеться...
— Збігай-но, Вустинко, в учительську за умовою, — попросив дівчину. — З мене ніякий математик, але ж ви не осудите, як не вирішимо? Не люблю я цієї мороки аж дуже! — привів Янчук за собою юрбу до класу.
— Ну що ж, бери, Вустинко, крейду і спробуємо, — всівся до столу. — А ви, друзі, чого стовбичите, займайте вільні місця!
За якийсь час діти, штовхаючись, розсілися.
— Ну, нарешті вгамувалися! Читай, Вустинко, умову задачі, а ти, Катю, йди до дошки. Яке питання для рішення задачі ти поставиш першим?
— Яке? — задумалась дівчина. — Мабуть, скільки часу треба першому поїздові, щоб дійти до станції? — зам'ялася в нерішучості.
— А ти, Вустинко, що скажеш?
— Мабуть, не таке, але яке саме, не знаю, — почервоніла дівчина.
— Які міркування щодо першого питання маєте, — звернувся до класу вихователь. — Старші, чого мовчите?
— Ми, Петре Карповичу, потім покажемо вам наше розв'язання, — звівся з місця Гриць Лісовець.
— Он воно як! — обурився Янчук. — Ми збоку спостерігатимемо, а потім висміємо вас усіх! А дехто ж із присутніх тут збирається їхати зі мною вступати до інститутів! Недобре це... Але нам, Катрусю, треба не дати старшим із себе посміятися, тож пиши, — і продиктував дівчині навмисно неправильно. — Прочитай, будь ласка, для всіх уголос, — звелів і ніби й сам задумався, перечитуючи. — Ні! Витирай, Катю, бо нас і кури засміють! Першим, мабуть, пиши таки оце, — продиктував ще раз. — Ні, заміни слова «прийшов би» на «міг би» і прочитай уголос. Оце вже схоже на правду!..
За лічені хвилини задача була розв'язана, відповідь зійшлася, і старші вже показували Янчукові свої правильні варіанти, як причину їх відмови. Петро пішов від дітей переможцем.
— Розваги за розкладом, гурток у клубі, — гукнув їм з порога, а в учительській застав Олімпію Ониськівну і оповів їй про небажаний інцидент, вибачившись.
— Нащо ви той глум наді мною вчинили? Чим я завинила перед вами? — загорілася математичка гнівом, складаючи невпопад до портфеля зшитки й підручники. — Ви мов якесь прокляття на нашу голову! — в ошалінні вчителька не могла зачинити портфеля.
— Діти все одно вирішили ту задачу правильно раніше від мене, а мене лише перевіряли! Чи ж я знав, чим усе обернеться! Хоч би й уник, діти, повторюю, мали рішення ще
