У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко

— Не з колонії, бува?

— З колонії, а хіба що?

— Пограбує мене і скаже, що так і було!

— А коли я поручуся за нього?

— А чим розраховуватимешся?

— Зарплатню ж маю!

— У мене он у тій скриньці, — показав майстер на залізний ящик, — на пару тисяч деталей буде та ще чужих відремонтованих годинників із десяток.

— Дядю Ошер, я серйозно!

— І я серйозно! Хай приходить — спершу до мене, а вже потім — кудись ще або нікуди.

— Спішу на уроки, ще зайду. Спасибі і пробачте, що набридаю! — вдягнув Янчук на руку годинника із квіткою на циферблаті.

Несподівана думка про можливість влаштування «пахана» на працю заграла в ньому, як на дріжджах, і не полишала його ні на уроках у школі, ні по дорозі додому, ані наступного дня в технікумі і нарешті в колонії, де за розкладом він мав чергувати з шостої до дванадцятої вечора, мимоволі пропускаючи уроки у «вечірці». Тепер морочився тим, як уговтати «пахана» піти учнем до годинникаря і тим самим розв'язати йому світ, в який уплутався і сам із якого вирватися не зможе.

Чергував Янчук без пригод: діти спокійно повечеряли, весело пограли, хто в що, радо побігали навперейми аж до змори, знесилились у борні, де він сам був за інструктора, бо ще з Кубані борцем був неабияким, і на відбій, ударений у бляху, та дзвінок пішли по спальних корпусах, а Петро засів у вчительській до книжок і конспектів, як зазвичай.

Та несподівано йому на стіл упала згорнута кулькою папірчина, кинута з-поза спини через кватирку. Шкода, що вчасно не второпав подивитися, хто її кинув! З подивом прочитав: «Не йдіть сьогодні після чергування додому, бо за клубом на вас чекатимуть у засідці, хотять убити пером. Порвіть!»

Янчук із подякою й охолодим серцем переглянув іще раз написане рукою котроїсь із дівчат, і вірячи, і не вірячи його змістові, запалив сірника і квапливо перетворив той папірець на попіл. Змахнувши його у смітничку, неспіхом відвідав обидві прохідні та попередив вартових, щоб виручали його після дванадцятої, якщо він їх кликатиме, і ніяк не реагували, в протилежному випадку. Затим вернувся в учительську мимо собак, що мирно спали у будах, і знову сів за читання, але вже обличчям до вікон. Та як не старався, читане не засвоювалося...

«Здорованеві Антонові я домігся направлення на операцію в Одеську клініку Філатова, — обдумував Янчук ситуацію. — Ще й із грошима на дорогу посприяв у місцевкомі. Коли-що, він допоможе, тим паче, все має відбутися біля саме його прохідної, — Петро ніби бачив неосвітлений косинець у тіні клубу. — Охрім на другій прохідній — не слабший від Антона і до мене ніби прихильний, то й він підключиться, як його попереджу... Втекти через них компанія не зможе, все мусить закінчитися щасно... І де той бандюга дістав ножа?! Хто йому його дав? — пікся у здогадках. — Чергову треба упросити, щоб закрилася в учительській, потім підміню її, як усе буде гаразд, хай виспиться хоч і до ранку... Ні, втекти — не вихід, а лише затягування, — дійшов кінцевого висновку Янчук. — Отож, беру портфеля, ніби як іду додому, заходжу по дорозі в кілька корпусів, не поминувши „паханового“, виходжу, як завжди, у медпункті, де немає гратів, вилажу через вікно, спускаюся в тісний прохід між корпусом та парканом і йду до вахти. Там лишаю портфеля і зненацька ззаду, добре бачачи всіх із темного косинця, нападаю, краще з цеглиною, оглушаю „пахана“ чи й ще кого із решти. Всі, мабуть, утечуть, а той із „пером“ буде битися смертельно. Мені б те „пірце“ якось знешкодити, а там візьму його в кільце, що колись навчила мене „шобла“, і доведу його затичками до паморок, як поталанить. Так, рятівним для мене є тільки несподіваний напад, раптовий і безоглядно-нищівний», — Янчук вималював собі план дій аж до деталей, утішившись.

Міняти його на чергуванні мала вихователька Лісницька, підозріло легкої поведінки молодиця, що приходила на свою зміну майже завжди із запізненням. Чекаючи її, Янчук відвідав по порядку спальні корпуси і хлопців, і дівчат, як робив те зазвичай, щоб переконатися, що всі вихованці в ліжках. На чотирьох стільцях однієї із спалень він не зауважив штанів і сорочок, — то, певно, «паханова» компанія полягала під ковдри одягненою. В медпункті, геть перелякавши санітарку, що спала поряд із рудим Михасем, він обережно привідкрив вікно, попросив її залишити на столі напохваті джгут, бинти і настоянку йоду, а сам вернувся в учительську. Замість книжок і конспектів у портфель він поклав півцеглини.

З наближенням дванадцятої в Янчуковій голові викристалізовувався до деталей його рятівний план дій. Тим часом прийшла Лісницька — на диво вчасно, а коли узнала, що має відбутися, виказала думку, що краще разом із вахтерами ту подію попередити, але таки згодилася закритися в учительській, хоч нападу на себе явно не боялася.

Роковане відбулося саме за Янчуковим сценарієм, та ще й так удало, як він і передбачити не міг! Пильно виглядаючи його появи із-за клубу, «пахан» був оглушений ним ззаду цеглиною по голові і встиг лише тихо зойкнути, Петро ж виворотом руки вирвав у нього і жбурнув у темний квітник ножа. «Паханові» товариші з переляку накивали п'ятами, покинувши свого завідцю сам-на-сам із Янчуком, який за лічені хвилини взяв його у своє «кільце» і не випускав, мордуючи, поки Шило не втратив свідомості, аж довелося відливати його водою.

Для «пахана» ця ризикована сутичка була фактичним кінцем його богування, для Янчука ж — його остаточною перемогою в їх тривалому протистоянні.

Перенісши Шила на його ліжко — з допомогою вахтера Антона — та наказавши няні його роздягти, а санітарці обмити від крові, залити рани йодом та перев'язати, Петро якийсь час приходив до себе. Няня тим часом роздягла і «паханових» напарників, що після втечі полягали в ліжка одягненими і тепер вдавали сплячих.

— Ідіть на свої місця, — звернувся він до вахтера, няні й санітарки, лишившись наодинці зі злочинцями, які при побитому і ледь живому своєму зверхникові реально боялися Янчукової погрози викинути їх голими на вулицю. Досі вихованці грозилися втечею з колонії, тепер вихователь грозить їм вигнанням.

— Тебе, Матвію, паразита й ґвалтівника, ненавидить уся колонія. Менші, бо розуміють, що на місці Михася міг бути будь-хто