У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко

— Он як ти бачиш становище! Це похвально! Та, на жаль, батогом обуха не переб'єш, а дроти, що не кажи, реально захищають юних колоністів від нерозумних втеч.

— Кого вони захищають?! — ледь не плакав Петро. — Діти тікали й тікатимуть від дротів власне, бо не хочуть жити, як у тюрмі! Зніміть їх, то й ті, що втекли колись, вернуться до решти! Бо ж від добра не тікають! Замініть скомпрометовану назву «колонія» на будь-яку іншу, дозвольте хоча б старшим дітям учитися в міських школах, ходити вільно між людей і ви побачите, що ці діти — ніякі не злочинці, хоч окремі винятки, звичайно, можливі!

— Досі ти говорив лише про дроти, а тепер осмілів до нових ніби позитивних пропозицій, — після чималого роздуму сказав заввно. — Подумай, заміна назви закладу невпізнанно змінить його бюджетний кошторис на утримок, уріже зарплатню педвиховному персоналові, тож діти лишаться голодні і без учителів, вихователів та нянь!

— А хіба вони — не дня дітей, а діти — не для них?! І чи ж розумний той кошторис, даруйте, коли його й після надситого грабунку персоналом лишається принаймні десять відсотків для свинарів так званого підсобного господарства?! Коли жодні батьківські діти сьогодні в себе вдома не їдять того, від чого відмовляються колоністи, коли собаки, зважте, — а їх аж сім, як телят відгодованих, — не їдять уже хліба з маслом, відмовляються від молока й сметани, не кажучи вже про кістки!? — відкривав старший вихователь очі заввно.

— Колонія, даруйте ще раз, — не школа виховання, а антивиховний заклад, та ще й розбещувальний при такому персоналі, бо він байдужий до вихованців, бо працює тут не за покликанням, а за партійним направленням під загрозою стягнень, тому й дозволяє дітям із себе знущатися і не виховує в них гідності!.. Дякую, що дозволили мені говорити відверто і вислухали мене, я не осуджую, я не суддя, а винуватець, хоч і не хочу ним бути!

— Що тобі сказати?.. Прикро, звичайно, чути, — після чималої перерви мовив господар кабінету, — але зі мною ніхто так не говорив досі, тож цікаво й повчально те все взнати. Луцій Анней Сенека колись сказав, що у нас усе чуже за винятком часу, який тільки й належить нам. Тож і в тебе та твого покоління буде змога проявити себе в часі за природним інстинктом — чи добродійства, чи злодійства людського — у складних лабіринтах життя... А пасторальний Мігель Сервантес, вислухавши твою мову, прирівняв би тебе до Дон Кіхота. Я ж радію й тішуся, що ти говорив зі мною, не як неофіт-студент, а як рівний з рівним!.. Ти начитаний, але не враховуєш реального середовища, не зважаєш, що старші товариші не люблять правди про себе, та ще й такої уїдливої, як твоя... Рятунок для тебе я бачу в книжковому зануренні, в абсолюті бібліотек, хоч це й нудна праця, що потребує затрат часу. Шекспірові Гамлет і Отелло, наприклад, нині дуже небезпечні, як і багато чого іншого, тож заглиблюйся в марксизм, без нього сьогодні не проживеш, — надовго замовк Орест Модестович. — Та спустімося на грішну землю, — заговорив знову по паузі. — Якщо ми з інспекторами прийдемо сьогодні в колонію і опитаємо вихованців, що ми запишемо в акти обстеження?

— Сказати щось певне — ризик, думаю, зі слів дітей, а не педагогів та вихователів, варто записати, що малий Михась порізав голову склом шибки, а Шило ненароком упав, спіткнувшись на сходах.

— А якщо ми через тиждень прийдемо?

— Через тиждень? Тоді тим більше!

— А коли привеземо наказ про зняття дротів із парканів?

— Із дозволом дітям учитися у міських школах і таким іншим?

— Припустимо, хоча ще слід поміркувати...

— Тоді розмова про інцидент буде вичерпаною і вже не на часі.

— Отже, тільки між нами, із завтрашнього дня ми відряджаємо директора у Київ на семінар на два тижні, когось із завпедів призначаємо тимчасово виконуючим його обов'язки, через тиждень видаємо наказ про зняття дротів і проводимо якесь розслідування інциденту. Що скажеш?

— Такий наказ буде бомбою для всіх, а ще коли замінити назву! — був на сьомому небі Янчук.

— Казав же, «колонія» — це відповідне матеріальне забезпечення, висока зарплатня, певна чисельність штатів...

— Вам видніше, — Петро вже думав, куди б у місті прилаштувати Шила.

— Затримав тебе, на уроки не спізнишся?

— Ще маю годину, встигну, — звівся Янчук зі стільця, розуміючи, що розмова скінчилася.

— Як у тебе із навчанням? А у сестриці?

— Спасибі, переважно тільки на «задовільно».

— Та півбіди!

— Я, — знітився хлопець, — хотів вас запитати, що робиться і куди йдемо?

— Що робиться, не можу тобі відповісти, а йдемо, — звівся заввно, машинально складаючи якісь папірці на столі, — мабуть, до світлого майбутнього, бо ж після ночі завжди настає день, інакше нічого б не можна було розгледіти на тлі буття!.. Дуже похвально, що ти цікавишся такими питаннями, але будь обережним, зваженим і обачним!.. Йди вже на уроки, мені було дуже приємно провести з тобою час у розмові!

— Куди вашій приємності до моєї! До побачення! — пішов Янчук у двері. — Гараздів вам!

— І тобі того ж! Ходи здоровий!

Надворі вечоріло, годинник Петра знову «став», тож він вирішив по путі до школи здати його в ремонт дядькові Ошерові. Застав його у комірчині, хоч той уже сидів за робочим столом у бездіяльній задумі.

— Добривечір! Пробачте, знову мій часомір «стоїть»! Чи не подивитеся на нього завтра? — Янчук уже й не вірив, що майстер згодиться за нього братись.

— Добрий вечір! — зітхнув годинникар. — Чого ж завтра? Подивлюся зараз. Він мені, клятий, псує репутацію! Циліндра виточив на нього, як слід, що знову не так?! — вдягнув на око монокля. — Цього разу все ясно — ти десь його стукнув!.. Ось, маєш, пішов уже, наведу точно стрілки, і чаруй ним дівчат далі!

— Що з мене належить?

— Відтанцюєш на весіллі моєї онуки Ревекки.

— А коли ж весілля?

— Як нареченого знайдеш!

— Дядю Ошер! Може, вам потрібен підмайстер?

— Та чого ж? Якби толковий, узяв би.