Імперіум - Крістіан Крахт

Капітан Слюттер, котрий протягом цих безладних і дивовижних днів курсує на «Джедді» біля Самоа, подає сигнал капітану крейсера «Корморан», що також перечікує в теплих південних водах Тихого океану; немає вугілля, немає більше надійних гаваней, але й на воді також не можна залишатися, сидячи крячкою, sitting ducks, як сказав би перший-ліпший англосакс. Команда «Корморану» сподівається на швидку появу німецького лінкора «Шарнгорст», тим часом Слюттеру, котрий надав своє судно в їхнє розпорядження, наказують захопити неозброєний французький балкер із вугіллям, заволодіти вантажем і потопити француза.

І ось так стара «Джедда» стає військовим кораблем. Їм не дозволено підняти прапор кайзерівського флоту, але Апірані, Слюттеру і Новемберу вдається перекинути балкер, після того як вони встановлюють на носі «Джедди» пекельну машину, ідуть на таран і своєчасно рятуються на невеликій шлюпці. Стовп чорного диму видно на милі навкруги. Вони веслують до домовленого пункту зустрічі з «Кормораном», але той не з’являється. Натомість їх зустрічають два австралійські лінкори, капітана Слюттера арештовують, судно зупиняється біля безіменного острівця, щоб поповнити запаси прісної води. Слюттера звинувачують у піратстві, ставлять до пальми, щоб розстріляти.

Він іде, тримаючи себе в руках, неголений, відмовляється від пов’язки на очі, ще один ув’язнений німецький моряк дає йому свій кітель, щоб Слюттер не помирав у цивільному. Коли кулі пробивають його тіло, він не згадує про Пандору, також не бачить солдатів, які цілять у нього, а тільки прекрасний і невмолимий темно-синій океан. Розстрільній команді роздають цигарки. Після виконання вироку моряку повертають кітель, він не зашиває чотири діри на рівні серця й носить його з гордістю.

Апірана завдяки хитрощам тікає від солдатів, після тривалих блукань неосяжними широтами Тихого океану під вітрилом і зоряним полем предків, під час яких з душі вилетіли всі дурощі білих, із примхи йде служити в Новозеландський військовий флот.

Новембера, котрий був разом із ним, під час шторму змиває за борт. Із розплющеними очима він опускається на кількакілометрову глибину в морський космос кольору нічної сині. Через багато десятиліть Апірана стане першим маорі в Новозеландському парламенті, він помре в середині століття як усюди шанований достойний сер Апірана Турупа Нґата.

Шахраїв Ґовіндараджана і Міттенцвая, після того як вони з великим зиском шулерили по всьому Тихому океану, ув’язнюють на Самоа, а потім на кораблі з такими ж в’язнями відправляють у кайданах до Австралії, дорогою цей корабель обстрілює торпедами німецький крейсер, і він з усім живим і мертвим вантажем іде під воду вельми Тихого океану.

Альберт Галь повертається в зимовий занімілий Берлін, який уже не в такій ейфорії від війни, і потім протягом десяти років пише мемуари — використовуючи для надійності картки з ящика з побіжними зауваженнями, різноманітними відкриттями, філософськими роздумами; через відсутність зацікавлених видавництв вони залишаються ненадрукованими. Провиджений у Галевих візіях гелікоптер, вимріяний одного ясного дня на морському березі заквітчаної імперії під враженням від польоту колібрі, буде винайдено набагато пізніше, під час наступної війни, так само, як і більшість інших казкових винаходів людства — продуктів ворожнечі. На утриманні Імперської служби колоній з апанажем, наданим без ентузіазму, він стає приватним вченим. Політика його сердить, він пише довгі листи, як людина похилого віку, котра вже не перебуває в центрі подій. Навіть філософ Едмунд Гуссерль отримує кореспонденцію від Альберта Галя — аркуші, щільно заповнені його епістолою, де він пише, що ми, люди, живемо в якомусь фільмі чи спектаклі, проте не здогадуємося про це, бо ілюзія надто досконало спроектована режисером. Гуссерль побіжно проглядає листа, оцінює його як дитячі дурниці й не удостоює відповіді. Галь — його волосся вже давно стало сивим, відтоді, як сонячний хрест німецького народу перетворився на дике звірство — разом з дружиною Вільгельма Зольфа, колишнього губернатора Німецького Самоа, а також іншими долучається до групи спротиву, звірячої розправи над якою — на імперських шибеницях зі струн для піаніно замість мотузок — Галь не переживе.

Емма Форсайт-Лютцоу помирає в Монте-Карло біля грального столу в тамтешньому казино після того, як поставила свій жетон на десять тисяч франків на червоне. Випадає 35 чорне. Вона без жодного слова сповзає на стільці, двоє працівників казино в рукавичках поспішно обмахують її віялами, ще один приносить келих коньяку, нервово розплескуючи його, так що на темно-зеленому сукні грального столу залишаються плями, які наступного дня вже зникнуть. Товариство морських купалень Монако встановлює надгробок, на якому можна прочитати: «Emma, Reine des Mers du Sud» — «Емма, королева південних морів». Напис, хоч і пошкоджений, можна прочитати й нині.

А що наш більш ніж божевільний друг, наше дитя турбот? Власне, він з’являється ще раз: невдовзі після завершення Другої світової війни американські військово-морські підрозділи знаходять у земляній ямі на Соломонових островах, на спустошеному боями острівці Коломбанґара, недалеко від задимленої верхівки вулкана, живого і неймовірно древнього сивого чоловіка без великих пальців на руках.

Здається, він харчувався лише горіхами, травами і жуками. Молода лікарка американського морського флоту обстежує цього висохлого майже до скелету, але напрочуд міцного старого та з великим подивом з’ясовує, що той десятиліттями страждав на мультибацилярну форму лепри, але чудом вилікувався. Бородатого довговолосого стариганя переправляють на величезну військову базу на відвойованому в японців острові Ґуадалканал і проводять по ній. Він здивовано розглядає симпатичних чорних рядових, чиї зуби — на відміну від його власних зогнилих руїн — випромінюють майже казкове сяйво; всі виглядають неймовірно чистими, поголеними й напрасованими; йому дають випити зі скляної пляшки з дещо увігнутим посередині дном темно-коричневої цукристої і неймовірно смачної рідини; пильні літаки-винищувачі щохвилини сідають на злітні смуги, знову піднімаються в повітря (пілоти усміхаються, махають руками з-за скляних вікон кабін, осяяних сонцем); якийсь офіцер із винятково задумливим виразом обличчя притискає до вуха гофровану металеву коробку і вслухається, а з неї долинають звуки загадкової ритмічної й досить приємної музики;