Імперіум - Крістіан Крахт
Макелі трохи присоромлено посміхається. Цей білий бородань у кителі й зі зброєю не такий поганий, не нелюд, як той, що втілює людину в Гоббсовому «Левіафані», проте він усе одно вторгнувся на їхню територію і тому, як і кожен такий, — становить небезпеку. Того музиканта він, Макелі, витурив, та це тривало аж рік, а з цим він не може так довго чекати.
Слюттер, замислившись, іде до пальми, проводить долонею по стовбуру і дивиться на море. Він бачить, як звіддаля наближається Енґельгардт. Той запрошує Слюттера і Макелі піти за ним, у джунглях є дещо цікаве, каже і вказує рукою на просіку. Вони разом виходять на неї, Енґельгардт насвистує під носа бадьору мелодію і трохи пританцьовує попереду — його обвислі від недостатнього харчування сідниці хляскають туди-сюди, — поки не доходять до того місця, яке Енґельгардтові здається більш-менш знайомим; він звертає з просіки ліворуч і показує Слюттеру, що той може спокійно іти вперед. Макелі пропускає його, з горла юнака долітає якесь неконтрольоване булькання.
Здогадуючись, що він у великій небезпеці, Слюттер витягає револьвер і мовить, що його прислали сюди, щоб убити Енґельгардта, можна сказати, у столиці ним уже ситі. Однак у нього самого немає таких намірів. Слюттер піднімає револьвер і кілька разів стріляє в повітря. Оглушливе арпеджіо здійнятих у повітря птахів, крики макак і шипіння ящірок наповнюють ліс. Енґельгардт і Макелі наче заціпеніли.
Цієї миті Енґельгардт помічає, що насувається темрява, хоч був ще білий день; він помічає бліді тлілі сліди зірок, на вкритому лісом пагорбі опиняється біля міста, залишеного безліч еонів тому, на горизонті піднімаються два місяці блідо-помаранчевого кольору, знайомий подвійний знак harmonia caelestis, небесної гармонії; він — в Аркадії і в одну мить усвідомлює, що Кабакон ніколи не був його містерією, нею був цей простелений у нескінченність килим країни його снів, реальність якого придушила Енґельгардтове народження. Високорозвинені істоти на інших планетах, усвідомлює він, завжди поводяться, як хижаки.
Енґельгардт обіймає свого розгубленого вбивцю, цілує і гладить його руки, безперервно запевняє, як же він йому вдячний, нарешті в його голові щось стало на своє місце, нехай ця милосердна жертва стане вираженням волі світів, так, його дяка хай сприймається як невичерпна й невимірна послідовність Фібоначчі. Свого Сведенборґа він уже викинув, чесно. Покреслив і викинув. Треба всього позбутися.
Хіба що Берґсон єдиний, кого ще можна читати, хоча він сам себе дискваліфікував через власне юдейство. А цей підлий боягузливий наказ убити його? Тільки Галь міг дати такий наказ, Галь також жид, від цього народу нічого іншого він і не міг очікувати, найвірогідніше, Галь його чимось шантажував, Слюттер може в цьому спокійно зізнатися, тут немає чого соромитися, бо цей нікчемний губернатор-філософ просто неприторенний пройдисвіт і нічим не гребує задля досягнення своїх ницих цілей.
Так, Енґельгардт раптом став антисемітом, як і більшість його сучасників, як усі представники цієї раси, він би рано чи пізно прийшов до того, щоб убачати в існуванні євреїв істинну причину всіх лих. Це не було пов'язано з його повною нервовою руйнацією, не було жодного причинного зв'язку між його дратівливістю, зумовленою хворобою, і ненавистю до євреїв, а проте вона бадьоро струмує з нього; як же перед ним завинив цей розсіяний народ, які маніпуляції філософів-шарлатанів підбили його на той чи той помилковий крок, що проти нього змовилися всі сильні світу цього, так, це справжній сіоністський заколот, тут і король Англії, і Галь, і королева Емма (котрій, як досі злісно пригадує, він винен гігантську суму грошей) та інші, й узагалі, відповідальність за його крах, за руйнування його благородної утопії потрібно покласти на тих, хто тримає все у своїх пожадливих, Мамоною і невіглаством покручених лапах.
Під час цього Енґельгардтового слововиливу юний Макелі непомітно віддаляється. З нього досить білих, їхнього безуму, досить цього острова. Він пожертвував два пальці, а тепер досить. Він обмотує стегна пов’язкою, направляє ніс свого парусного каное до Рабаула і вже знає, що покидає Кабакон назавжди, тому починає плакати. Слюттер повертається спиною до Енґельгардта, який піниться від люті, не промовивши і слова, біжить на берег, іде до свого баркаса. Він так і не зміг убити нещасного божевільного, одержимого всесвітнім єврейським заколотом, просто ось так, а Галю треба буде це проковтнути, якщо ж той захоче забрати в нього Пандору, він зможе запропонувати йому дещо інше, наприклад — власне життя.
Однак дівчина поводиться не зовсім так, як би бажалося Слюттеру, котрий хотів би її заморозити у нескінченно-незмінному теперішньому до кінця всіх часів; поки Слюттер був на Кабаконі, вона згадала пропозицію Апірани і попрохала його зробити їй татуювання із зображенням пережитого шторму, як він сам бачить, краще за все — на спині, там достатньо місця, проти цього Слюттер так чи так уже нічого не зможе вдіяти.
Вона знімає сукню й білизну, лягає гола обличчям униз на передній палубі корабля, і поки ластівки ширяють вгору і вниз у блакитному осяйному небі, поруч із нею Апірана розкладає голки, зроблені з кісток, дає шматок тросу, щоб дівчина закусила його, і починає тими голками, заправленими чорною фарбою, колоти шкіру на спині дівчини. Він, наче справжній чорний Пігмаліон, проводить своєю вправною рукою по тих місцях, де збирається розмістити зображення загрозливих чорних хмар, жаских кракенів, що з’являються з проваль між хвилями. Праворуч, ближче до плеча, мають злетіти птахи-фрегати, провіщуючи завершення шторму, зліва внизу біля крижів буде їхній маленький оповитий небезпекою корабель, на ньому мініатюрні, так, що заледве можна упізнати, вони самі — Пандора, Апірана, Новембер і Слюттер; насамкінець між лопатками, що зараз злегка здригаються під доторками долонь Апірани, буде видно сам шторм: зображення фантастичного чудовиська з доісторичних часів, котре зблискує гострими іклами, страхітливо звивається, велетенськими лапами зачерпує з океану монструозні маси води, щоб безжально перекинути «Джедду».
Коли Слюттер повертається в Рабаул, шедевр маорі завершено, Апірана витер кров на спині Пандори і перев’язав її, у той самий час крихітне каное Макелі входить у бухту Бланше, і не буде
