Імперіум - Крістіан Крахт
Дуже дивна любов пов’язує цих двох. Пандора призначила Слюттера беззаперечним володарем своєї долі, а він, здається, через неї досяг стану певної непохитності, на яку ніколи до цього не зважувався. Раптово він, наскільки це можливо, починає відчувати глибинність знання, він бачить океан не лише всеруйнівним і очищувальним, але починає розуміти страх Пандори перед глибинами, він усвідомлює, чому сам, як одиниця світу, є частиною всього, однак загалом ще менш значущою, ніж шматочок корала, що мільйонами років десь на межі пізнання світу перетирається на ефемерний пісок. У цей момент Слюттер обережно ступив на крок ближче до смерті.
Урешті-решт, наче покалічений собака, що розгублено й перелякано заповзає під міст зализувати рани, «Джедда» заходить у бухту Бланше. Ніхто не зустрічає її на набережній, ніхто не поспішає привітати бите хвилями судно в гавані Рабаула. Слюттер стоїть на капітанському містку і віддає накази, Новембер і Апірана мляво кидають якір і приймають швартові, поки Пандора, якій урешті зрозуміло, що на неї не чекає ніяке англійське оголошення про розшук, у світлій сукні зістрибує на дерев'яний причал і біжить босоніж повз баркаси, що погойдуються на хвилях, до губернаторської резиденції, чий пофарбований у біле фасад вона угледіла, ще коли судно входило в бухту. На півдорозі вона зупиняється, щоб зірвати квіти, а кілька дітей-острів'ян несміливо підходять до неї. Здалеку здається, наче вони збираються гратися; Пандора забуває про те, чому спустилася на берег із корабля.
Новембер також сходить із судна, щоб знайти когось із факторії, яка робила замовлення на вантаж «Джедди». Прибуття в Рабаул після шторму здається якимось зовсім незначущим, Слюттеру все одно, чи цікавиться хто привезеними сковорідками, а чи ні. Він дивиться услід Пандорі й уже знає, що знову її втратить — ще ніколи йому не видавалося щось настільки важливим, досі ніхто не мав над ним такої влади, так, гадає він, зрештою сам же й дозволив, щоб якесь рудоволосе дитя зробило його не тільки вразливим, але й смертним.
Він спокійно застібує на всі ґудзики капітанську куртку і бере кашкета, щоб і собі податися до резиденції. Свою недовіру до будь-яких авторитетів він заховав у найвіддаленішому куточку свідомості, коли почув, що Галь, тутешній губернатор, цілком достойна розсудлива людина. Проте все ж він не може позбутися відчуття, що на його долю впливають інші люди, все вислизає з його рук, наче під час партії в шахи, неминучий програш у якій цілком очевидний уже на самому початку гри і проявляється по експоненті після третього чи четвертого ходу — це схоже на те, як у насінині вже закладено силует старого дерева. Пандора підсіла до місцевих дітей на галявині, Слюттер усміхається їй, проходячи повз них, і коли вона не відповідає йому усмішкою, навіть не дивиться на нього, він заплющує очі й іде далі.
Панівне уявлення про те, що час — це потік, який не можна зупинити, в якому все має свій початок і наперед визначений перебіг, міцно вкоренилося і в думках Слюттера; при цьому в певні моменти просвітлення до нього доходить, що так само певно визначений і кінець, та аж ніяк не те нескінченне теперішнє, яке веде до нього кожну людину. Зрадливе невловиме Зараз звивається меандром з усіх усюд, нагадуючи коливання ектоплазми, неконтрольовано струмує, наче газ, на всі боки буття, при цьому унікальність, яку не повернути, залишає поза увагою кожну окрему мить, і наступні також.
Слюттер пунктуально з’являється на аудієнцію до губернатора, відрекомендовується капітаном судна, злегка піднявши обидві долоні, відмовляється від запропонованого келиха пива, стримано сідає на вказане місце, наче здогадується, що зараз відбудеться щось важливе і надзвичайно неприємне. Галь прокашлюється і просить вибачити йому, оскільки змушений одразу перейти до діла. Звичайно, йому відомо, що Слюттер — не з тих невдах і пройдисвітів, білої швалі, що селиться на землях у Тихому океані й живе, посмоктуючи пальці. Проте є певні обставини, які вимагають вжити заходи, що лежать, так би мовити, поза межами закону. І така людина як Слюттер (промовляючи це, Галь раптом підводиться з місця), яка живе, так би мовити, між вогнем і полум’ям, не має родини (про Пандору, думає Слюттер, він знати не може), з любові до свободи, яку він, Галь, дуже поважає, але через яку він ніде не почувається вдома, капітан роками мандрує Тихим океаном — саме таку людину, як він, Галь проситиме зробити одну дрібницю, що з погляду моралі, напевне, невиправдана, проте конче необхідна.
Отже: Авґуст Енґельгардт, із яким Слюттер познайомився в колишній столиці, Гербертових Висотах, кілька років тому, став, так би мовити, цілковито нестерпним; це довго зносили, але зараз він має надзвичайно великі борги, острів йому взагалі не належить, плантація — здичавіла, цілком вірогідно, що він також вчинив убивство і певно що з'їхав з глузду; він, Галь, протягом багатьох років намагався поблажливо спостерігати за цим ділом, проте тепер, щоб усе сталося швидко й безболісно (у цю мить він переплітає пальці за спиною), він як представник найвищої законної інстанції просить Слюттера вирушити на Кабакон, застрелити цього кокосового апостола, спалити його тіло і розвіяти попіл у морі. За це він пропонує йому дві тисячі марок зі своєї особистої, лише йому підконтрольної каси для воєнних потреб. Жодних квитанцій, зобов'язань, Слюттер не мусить ні підтверджувати документально отримання грошей, ні робити Німецькому Райху будь-які податкові виплати. Йому, Галю, потрібен лише хтось, готовий зробити один чи два постріли, а потім просто залишити землі протекторату.
Слюттер прокашлюється й дивиться на свої руки. Мовчання. Ні, він цього не робитиме. Для нього, додає, це буде провина, з відчуттям якої він не хоче жити. Галь, запаливши сигарету, виглядає задуманим, випускає дим і певний час спостерігає, як той піднімається вгору, потім починає говорити, що так, він розуміє, що почуття провини укорінене в цивілізованості людини, змушеної під певним тиском жити в організованому суспільстві та пригнічувати й заганяти вглиб свої агресивні поривання, які ergo повертаються проти
