Імперіум - Крістіан Крахт

Галь, котрий надто часто уявляв Емму дружиною, звичайно, не йде за ними, а спостерігає, як вони спускаються до «Джедди», важко ступає і відчиняє двері особистого кабінету (там, за склом, у рамі з темного махагоні, висить репродукція Бьоклінового «Острова мертвих»), із грюкотом зачиняє їх, сідає за стіл, затискає своє губернаторське обличчя засмаглими надто чоловічими лапами і ридає так нестримно, що дивує навіть самого себе.

Унизу на набережній охоплена ейфорією пара просить капітана Слюттера повінчати їх на борту «Джедди». Він кашляє, тре підборіддя, переступає з ноги на ногу і врешті погоджується, хоч сам, повідомляє він їм, не має жодного досвіду у сфері укладання шлюбів. Маорі Апірана надягає одну зі Слюттерових не надто чистих білих сорочок і веселиться, піднімаючи імперський прапор не там, де треба — на бушприті, потім, шкірячись, трясе пляшкою шампанського (Новембер, як завжди, зник у вугільній ямі, Пандора десь на березі), Емма жує карамельку і виглядає на десять — та що там, на п'ятнадцять років молодшою.

Із Лютцоу, здоровісінького, на дещицю впевненішого в собі, струмує електрична енергія, йому, як він сам помічає і чітко усвідомлює, не вистачало саме такої дами, цього цивілізуючого ритуалу, кришталевих келихів, білих штанів із напрасованими стрілками, і вже жодної думки про Кабакон, досить про це, то був просто експеримент, навіть вдалий, бо він витримав у аскезі майже рік, різноманітні його хвороби вилікувано, а тепер — назад до Європи, у Старий світ, де складні настрої все ж таки потрібні, щоб укріпитися всередині певних структур, з якими народився, і що користі з утечі, якщо не повертатися й не застосовувати все пізнане і звідане?

Дай руку мені, кохана моя. І вперед, вперед. У Баден-Баден, Монтекатіні-Терме, Евіан-ле-Бен — моя королево островів, ми відвідаємо Франца Ліста, Дебюссі в сонячній свіжості Франції, а потім Берлін, Будапешт, осяйні опери нашого надстарого континенту. Ми купимо авто, швидше від вітру рвонемо в Монако засмаглою непереможною парою левів, і тисячу — та що там! — десять тисяч марок на червоне, залишити виграш, щоб він збільшився вдвічі й ще раз удвічі, потім — лобстер термідор, пляшки охолодженого «Пюї-Фюїссе», потім — запаморочливий хоровод полуниць, танок ельфів під місяцем Середземномор’я.

Емма видихає своє «так», Лютцоу, звичайно, теж, капітан Слюттер каже кілька фраз, які він напіввигадав-напівзаримував, ось вони вже чоловік і жінка, корок вилітає з пляшки шампанського. Апірана, на чиєму татуйованому концентричними колами обличчі — волога іскристого вина, наповнює келихи по вінця (а собі найповніше), випиває одним ковтком — блискавична дія вина на маорійську кору головного мозку видобуває з потаємних глибин уроджене щиросердя його народу, так що він, котрий ніколи не пив, починає якнайщиріше обіймати Лютцоу, Емму, Слюттера.

У першій половині дня в Рабаул прибуває «Принц Вальдемар», білий, статечний, він стає на якір саме навпроти злиденної «Джедди», якій нітрохи не додав привабливості шторм, пережитий у Соломоновому морі. Та все одно всі дивляться на неї, на капітана, пару молодят, вітають, махають руками, і Лютцоу із запалом і в передчутті майбутніх радощів поспішає (бо йому вже цілком досить і піщаних бліх, і пустопорожніх балачок) до елегантного салону першого класу на «Вальдемарі» за леєром «Джедди», забирається за нього, щоб одним стрибком — яка легковажність! — тримаючи, наче офіціант, два келихи з шампанським, перестрибнути на кайзерівський поштовий пароплав і при цьому — із сигаретою в кутику рота — кинути кілька слівець тим, хто на «Джедді».

Підошва його черевика (ноги вже відвикли їх носити) зісковзує зі слизького зовнішнього боку «Вальдемара», він намагається вхопитися за леєр, промахується, його ноги витягуються вгору, наче підвішені на спущених із небес нитках, а його тіло викручує сальто (що в цьому разі справді заслуговує на означення «мортале»), сторч головою він летить у води бухти між двома кораблями, які через фатальну хвилю чи течію неминуче й невблаганно насувають один на одного, схожі на велетенських залізних китів, зіштовхуються й перемелюють його тіло. Розчавило не тільки ноги чи руки — всього Лютцоу.

Із «Принца Вальдемара» після жаских криків ще кидають рятівне коло, фарбоване червоними смугами, однак воно не досягає поверхні води і безпомічно застрягає між бортами суден, наче жувальна цукерка в роті байдужого велетня, десь між язиком і піднебінням.

Емма, в пожовклій весільній сукні, заклякає на «Джедді», вона не лише спостерігає, а й відчуває уповільнення часу, картинка за картинкою потрапляють на її сітківку, глибоко шокована, вона падає на одне коліно, мовби несподівано захотіла помолитися. Все відбувається жахливо швидко. Вона кусає нижню губу, проводить по ній вишитою лляною хустинкою, дві сльозинки падають з її очей, на батисті утворюється кругла червона пляма. Слюттер м'яко бере її за руку, підводить. Вона піднімається, відводить його долоні, без криків, без подальших сліз. Обличчя Апірани здається розмальованою скелею.

Слюттеру, який пливе на Кабакон, щоб виконати замовлення на вбивство, здається, що Енґельгардт очікує його, наче знає про наближення свого ката, наче поперед нього ширяться вібрації силового поля. Слюттер вирішив для себе, що озброїться колосальною непохитністю, анітрохи не уявляючи, наскільки Енґельгардт за цей час утратив людську подобу — і наскільки йому самому врешті буде легко спустити курок свого револьвера. Енґельгардт, завершивши роботу над пастками, вирушив до свого будинку, де вугіллям помалював на стінах зсередини та ззовні чорні смуги, а ще на сторінках доброї дюжини книжок, урешті-решт сів на підлогу і ножицями відрізав собі великого пальця на правій руці. Потім, припікаючи рану над багаттям, він поклав відрізаного пальця в наповнену сіллю половину кокосового горіха, підвівся, вийшов надвір і пішов до берега, щоб там дочекатися прибуття баркаса, дим із труби якого вже тривалий час прокреслював удалині горизонт. Зараз