Присмак волі - Володимир Кільченський
А зараз він був далеко від домівки, де небезпека могла прийти просто з чарів весняної пізньої ночі, тож уважно вдивлявся в тіні на тлі світлого обрію. Тільки Орлик, ще не усвідомлюючи сутності нового життя, повного небезпек, аж до раптової смерті, мирно походжав поряд, форкаючи від задоволення і відчуття того, що навколо так багато соковитої смачної трави.
Раптом десь недалеко від яруги якось порушився загальний гомін степу, і Андрій, окликнувши Івана, потягнув за повід Орлика, відвів його нижче до яруги, щоб кінь не бовванів на тлі небосхилу. Потім Підлужний тихо розбудив Павла і хлопці швидко підтягнули своїх коней до низини та мерщій позав’язували їм морди. Тепер уже можна було почути тупіт копит та людську мову, незрозуміло тільки чию. Хлопці поклали тих коней, які були навчені лягати. Андріїв Орлик і Іванів Гнідко ще не були навчені цьому, тож вони тихцем зійшли нижче в балку і, знайшовши там кущі терну, причаїлися, чекали у невідомості та передчутті бійки.
По гребеню яруги знизу підіймалися вершники. Вирізнялися на тлі неба рамки луків, що стирчали за спинами, і вже можна було розгледіти на головах гостроверхі татарські шапки. Заброди порівнялися зі схованкою козаків, та ніякої підозри, що в ярку хтось є, у них не з’являлося. І вже почало відлягати на серці у Андрія, він сподівався, що все минеться. Десь позаду цієї татарської вервечки один з коней грайливо заіржав і, зупинившись, втупився своєю конячою головою в сутінки яруги.
— Вйо, вйо! — став підганяти його вершник, поглядаючи в яругу.
Останній татарин зупинився і став насторожено прислухатися та вертіти круглою головою на всі боки. Щось крикнув передньому товаришеві, а тоді, взявши стрілу, миттєво випустив її у глибину яруги, де сиділи козаки. Стріла влучила в чийогось коня, і він злякано й беззвучно став загрібати землю, щоб підвестись на ноги.
Нагорі почули тупіт копит, і тоді крики татар сполошили не тільки козаків, а й увесь навколишній світ. Птахи, що мирно спали у кущах, знялись у повітря і стали шугати над яругою, піднімаючи ще більший лемент.
— До гребеня, до гребеня!.. Хай коні будуть на місці! — став кричати Павло.
Усі кинулися вище, щоб татари не змогли згори перебити їх стрілами, як зайців. У всіх були мушкети, а в Андрія й Івана були ще й луки, якими вони полюбляли полювати у себе вдома. Верхові татари від’їхали подалі і довгенько про щось радились, а козаки тим часом вже встигли зайняти зручні місця і поглядали з яруги на ворогів.
— Двоє — на другий бік яруги! Дивіться, щоб вони нам У спину не вдарили! — наказав Павло, і Харитон з товаришем стали спускатись униз. Швидко розвиднялося, і вже добре було видно зо два десятки татар, котрі готувалися напасти на козаків. Один із заброд щось заволав у їхній бік, але ніхто не зрозумів його гортанного крику.
За той час, доки вороги ще вагалися, Андрій з Іваном повідводили коней у низину яруги і хутко повернулися назад. Почулися крики, і татари ланцюгом, один за одним, мчали, і перед поворотом кожен випускав стрілу в їхній бік.
Перший рій стріл нікому не завдав шкоди, і татари, бачачи це, почали підскакувати ближче, щоб знову засипати стрілами невидимих ворогів. Стріляти було ще зарано, і козаки лежали мовчки, дивлячись на старання ворогів, які знову стали радитися. П’ятеро заброд спішилися і, розсипавшись ланцюжком, обережно стали наближатися до козацької хованки.
— Не стріляти, хай підійдуть поближче, — почули хлопці наказ від Павла, і всі стали цілитися в напівзігнуті постаті татар.
Уже було видно обриси їхніх облич і криві шаблі, що загрозливо блищали.
— Пали! — пролунав нарешті гучний голос Павла, і одразу вистрілило декілька мушкетів.
Упало троє ворогів, уражених кулями, а інші, лаючись, навколішках подалися назад, до свого гурту. Запала тиша, і тільки стогони поранених ворогів чулися десь попереду, а потім і вони затихли. Татари не могли зрозуміти, скільки перед ними козаків, а якщо багато, то чому не нападають на них, а лежать собі, щось чекаючи...
Через деякий час позаду, за яругою, пролунав постріл, і всі схвильовано озирнулися назад. Але там усе затихло. До ватаги татар підскочив верховий і став щось показувати, вимахуючи руками. Після цього татари посідали на коней.
Козаки подумали було, що вони від’їжджають, але знову вервечка різко повернула у їхній бік і, випускаючи на ходу стріли, пронеслася перед хлопцями.
Андрій з Іваном приготували луки і чекали слушного моменту, а коли біг коней, що скакали, уповільнився, вони випустили по стрілі. Двоє татарчуків миттєво злетіли з коней і покотилися перед своїми кіньми, щось викрикуючи. Цього вже було досить для войовничих ворогів, вони згуртувались подалі від місця сутички, і, помахавши кулаками у бік яруги, зникли з очей.
Павло, не роздумуючи, наказав усім спускатися до коней і вибиратися з цієї яруги якомога швидше. Прибіг і Харитон з товаришем, бо ж побачили, що татари забрались геть. По пологому схилу вибрались на гребінь балки, і двоє хлопців метнулися збирати полишену зброю. Андрій, побачивши татарського коня, погнався за ним, і вже через лічені хвилини кургуза коняка дісталася зраділому Харитону замість його пораненого коня, якого довелося залишити на виживання. Треба було поспішати, тож радіти вдало відбитому нападу не було коли. Харитон на радощах розповідав хлопцям, як вони сиділи в засідці, як двоє татар хотіли зайти позаду, а він тут і стрельнув в одного, а другий ледве втік...
