Присмак волі - Володимир Кільченський
На майдані було повно прибулого люду. Усі чекали своєї черги до огляду та рішення козацької громади — кому бути козаком, кому молодиком, а кому джурою! Тут зібралися різні люди, це видно одразу: були такі, що чекали черги, стоячи у якихось лахміттях, без зброї, а про коня і мова не йшла... Були також хлопці неслов’янської зовнішності, що дуже здивувало Андрія і його товаришів, але Санько Голота пояснив:
— Чимало гарних хлопців приходить, і майже всіх приймаємо, аби тільки віру християнську визнавали та добре рубалися, нехай їм біс!
Після цього Санько кудись зник і, з’явившись, повідомив, що новоприбулих чекають біля Самарського куреня, де і вирішиться їхня подальша доля.
Швидко підійшла черга Андрія та Івана, бо ж хлопців, щоб не гаяти час, викликали по двоє. Десятка зо три козаків упродовж декількох хвилин розглядали новоприбулих.
— Звідки ви будете? — запитали їх.
Андрій, вийшовши наперед, відповів, що вони з Михайлівни, що на річці Багатій, неподалік від урочища Попасного. З усіх боків посипались запитання:
— То що ви тут шукаєте? У вас добрі зимівники, то і жили б Собі сиднями!
— У кого жінка вже є, то нема чого козакувати... Краще жінку доглядати!
— Звідки у вас такі добрячі луки і навіщо вони вам?
Тут Андрій не витримав і коротко зауважив:
— Батько мій, козак Підлужний, через рани осів на землі, та й то його дістали ногайці... Загинув він торік, а мене таврували. Втік я з полону, але від тавра не втік, хочу кров пролити татарську за свого батька!..
— Добре, добре! — примирливо промовив курінний. — Був у нас козак Підлужний, і на морі він встиг побувати. Козаком тебе не можемо взяти, а от як добре володієш зброєю, будеш при курені! Хлопці, ану киньте овечий валашок, хай спробує...
Швидко принесли шматок збитої вовни і підкинули вгору. Коли Андрій миттєвим помахом шаблі розрубав валашок, задоволено загомоніли:
— Попав, попав, пополам!
І знову почулося з усіх боків:
— Давай, бери, курінний, бачимо, не підведе товариство!
— Нам сагайдакери потрібні, добре стріляє хлопець, і лук у нього справний... Не голодранцем же прийшов!
— А битися добре вмієш? — запитав хтось позаду. — А то я вийду, попробуємо!
До кола вискочив худорлявий хлопець, на ходу виймаючи шаблю. Андрій блискавично кинувся йому напереріз і став до бою.
У гурті зареготали:
— Гляди, Степане, цей хлопець від татарина втік, а від тебе тікати не збирається!
Степан зробив впевнений випад у бік Андрія, але той легко відбив шаблю нападника і хотів іти в наступ, проте курінний зупинив:
— Годі, молоді півні, видно, цей парубок знає діло наше справно!
Тоді зухвалий козак Степан підійшов до Андрія, простягнув йому руку. Тут втрутився Санько, гукнув до натовпу січовиків:
— Та він по дорозі сюди двох поляків поклав, та й татар додав зі свого лука!..
Івана також недовго «баламутили». Товариство взяло їх до Самарського куреня поки що без козацьких привілеїв — платні, одягу і такого іншого. Хлопці вклонилися за таку товариську раду, і Санько Голота повів їх влаштовуватися на ніч до притули для новобранців, що стояла поряд із Самарським куренем. По дорозі промовив:
— Не хвилюйтеся, хлопці, скоро почнуться такі герці, що всі будете козаками. Чули, що Богдан Хмель розбив поляків під Жовтими Водами і йтиме далі, щоб боронити Україну. Кошовий збирає військо йому на поміч... Далекі походи вже чекають нас, хлопці... Погуляємо!
Наступного дня вони дізналися, що вже приписані до куреня і повинні підкорятися повелінням курінного Пантелеймона Бута. За непослух у бою і втечу чекає смертна кара або ж побиття киями — усе одно смерть, тільки ще й ганебна: біля стовпа, від своїх же...
Після сніданку все товариство, яке перебувало на Січі, загуло, мов дикі бджоли, з усього видно було, що тут щось вирішувалося. Перед обідом ударили в тулумбаси, і козаки висипали на майдан. Андрій з Іваном не поспішали, і коли всі почали потроху вгамовуватись, стали позаду гомінливого натовпу січовиків, які то вимахували руками, то сердито плювали на землю.
Андрію здався досить дивним такий лемент козаків, і вони з Іваном зацікавлено розглядалися навкруги, міркуючи: «А де ж ті славні запорожці, котрі б’ють татарина і поляка?» Рада кричала, голосила та гуділа, а потім стало тихіше і кошовий отаман гукнув так, що було чутно навіть позаду гурту:
— Хто піде на поміч Богдану — визволяти Україну від ляської неволі і покласти свою голову за це?
Піднявся ще більший лемент, і кожен вигукував щось своє, що не можна було зрозуміти. Через деякий час усі, лаючись, почали розходитись, а увечері, після ще більшого ґвалту побіля їхнього куреня, було вирішено йти до Хмельницького та боронити Україну, поки жодного ляха не
